* * *

Бойова атмосфера, мов хмара, зависла над Головами. З дальніх комор у скелях принесли запаси пороху та куль. Здається, золото теж принесли до буковинки Василюків. Днями й ночами по хатах, як перед великим полюванням, готували кулі, набої. З гори на гору перегукувалися юнаки, в буковинках і гущавинах сиділи молоді люди при ватрах, таборували, як військо. З усіх сіл, аж з-під Кут пробиралися на Голови юнаки та підлітки. Голод відступив, шишки червоніли, буковинки світилися, а тому й весняний юнацький рій загудів, як гудів щовесни. Для юнацького рою неважливими були причини та пояснення. Шуміли рої по буковинках і по полонинах, гуділи так, що всі гори знали. Їм уже нетерпеливилося. І Дмитрові нетерпеливилося. Отак-то, надто буйні були Голови для Дмитра, а Дмитро для них надто обережний, незрозумілий. З іншим ватажком уже б напали на мандаторію і вже би зникли у відлюдній Верховині. Адже й Дмитро так робив, але тепер чекав на ще якісь знаки. Клим підмовляв до старої лісової практики: якнайскоріше напасти, викликати замішання серед ворогів, відбити загадки, відступити в гори. І ще одна суперечка вибухнула зі Шкіндами, які через Дмитрове зволікання пригадали собі всі звинувачення проти нього. Замість поновлення сватів весною, як сподівалися, небагато бракувало, щоб Дмитро порубав старого Шкінду за лихослів’я.

Дмитро і старшина радилися тимчасом, як відбити загадки. Не сумнівалися, що їх захопили разом із графом. Дмитро ще чекав на таємний знак (напевно, цісарський) перед тим, як кинути Довбушів клич до далекого Поділля, до галицьких країв, щоби встала тьма людей, як хвої та листя.

Тимчасом до сіл, розміщених ближче до Кут, без угаву котилися бараболі. І, немов на бараболях, сидячи при самій землі, поволі пробиралися урядники. Поволі відновлювалося пушкарство, скликали пушкарів, а отамани та десятники з ближніх сіл, з-над Нижньої і з-над Білої Ріки, яких неустанно викликали, постійно ходили на наради до Кут. Міністрант постійно щось їм виголошував. Вони підписували хрестиками різні папери, які він їм давав, і мандаторія мала що посилати до губернії. Міністрант умів навіть влаштовувати делегації до мандаторії, і про все це йшли звіти! Поволі Нижня та Біла Ріки аж до Довгопілля дедалі більше опинялися в залежності від бараболі та мандаторії. Невтомний міністрант крутився, безперервно посилав у гори шпигунів, перебраних на жебраків, наче пересувну пошту. Знав усе, що робилося в горах, знав буквально про кожен крок Василюка. А до Ясенова і на Голови вісті приходили із запізненням або перекручені.