Марно шукало його вранці сонечко по плаях, серед війська та ровт. Пам’ятав про долю свого попередника в кутській війні. Сховався у якомусь домі й чекав.

Того самого вечора, коли мандатор послав свої підрозділи, Дмитро спав на Кремениці. Уві сні почув тихий спів. Збудила його пронизлива Пелехова співанка. Пісенькою комара співала стара рушниця. Засвітив каганець, рушниця ще грала, мов пульс серця. Обійшов зимарку. Коні спокійно пирхали у загородах. Ніч була темна. Раненько помчав до села.

Чи старий цісар помер? А чи це знак, що настав час? Адже ми готові.

Надвечір зібрав старшину в Палієвій хаті. Що нового? А що? Весь час ретельно пильнували проходи й засіки, але не мали жодних відомостей. Якийсь маленький пастушок казав, що бачив жовнірів на Скуповій. Ото й усіх вістей. А ще хіба те, що заграла стара рушниця і занепокоїлася. Тепер обов’язково треба було послати розвідку до Устерік.

Однак він залишився на ніч у Палієвій хаті, бо страшенна буря охопила Голови. Чорні хмари насувалися з усіх сторін. З неба лилися потоки, ніхто не міг вийти з хати, ніхто не міг навіть подумати перейти Білу Ріку. Громи грали і били довкола так, що здригалася Палієва хата.

Разом із бурею, серед бурі й темряви, припливли війська мандатора, війська неволі. Від самих Кут бойовим порядком керував вахмістр Брнатцік. Він також наглядав за збором сільських ровт. Коли один із ґаздів відмовився, пояснюючи, що негода, Брнатцік відразу наказав гайдукам повісити його на дереві. Під страхом шибениці збиралися ровти і йшли полонинами та хребтами, за ними йшли драгуни, тримаючи пістолети напоготові. Вже від Довгопілля навколо били блискавки, декого оглушило.

Так підійшли до Палієвої хати.

Чупрей, який мав вартувати при брамі ґражди, заснув. Ніхто не чув, як наблизилися чорні полчища, війська та ровти, ніхто не знав, коли оточили хату. Лише коли серед тріскоту громів почали долинати постріли, крики та удари кілків по дахах ґражди, Чупрей прокинувся, а решта товариства всередині хати зрозуміли, що вони в облозі.

Коли роздивилися, наскільки численними є сили ворогів, Дмитро вирішив, що повинні пробитися зі зброєю. Спочатку повирубували протеси, повставляли у діри рушниці і так стріляли у нападників. Їхні рушниці були сухі, сховані за потрійною стіною ґражди і хати, воювали вдаліше, ніж ті, що їх оточили і перебували серед бурі та зливи. Громи оглушували світ, і цілу хату оглушували безперервні постріли оборонців. Уже забули про страшну ніч, буря битви захопила всіх.

Здавалося, що така нерівна боротьба не може тривати довго, але вона тривала цілу ніч. Кулі атакуючих дірявили хату, їхні кийки поступово розбивали стіни ґражди, але й самі нападники мали великі втрати, а з оборонців хати ще ніхто не був поранений. Дмитро розумів, що пробитися можна тільки вночі, поки темно. Приготувалися, взяли довгі ножі, короткі й довгі топори і, стріляючи в один бік, нараз кинулися цілою групкою у протилежний. Проминувши ґражду, опинилися серед натовпу. Василюк попереду. І це було помилкою. Бо війська і ровти отримали строгий наказ – якщо не вийде інакше, випустити всіх, але Василюка привести живим. Як тільки його впізнали у спалахах блискавок, усі палиці й сокири повернулися проти нього. Ззаду, за шеренгами селянських ровт, вигукували кутські гайдуки та жовніри, нацьковуючи їх, наче гончих псів під час полювання. Дмитро прорвався через кілька рядів, ударяючи то ножем, то сокирою, і на мить зник у котловині. Знову сяйнула блискавка, знов його упізнали. Знову колов ножем, рубав топором, трощив і громив. Але досягли його десятки довгих київ, упав під ними, як під обвалом лісної колиби. Так само схопили Клима, пана Осьвєнцімського, Мартищука та інших. Пов’язали їх скалушамита ланцюгами, а в захопленій хаті катували й били старців та жінок. Упійманих, зв’язаних прикували до коней. Битва вщухла і вщухли громи. Світало.