Але… нічого, нічого! Скільки разів відправляли за ґрати його батька (світла пам’ять і земля йому пухом) – але ж не зламався старий! І навіть примудрявся виходити на волю завчасно. Що ж, сидів батько – настала тепер синова черга. Мабуть, це доля така лиха! Родове тавро.

Луцьк, травень 1974 року

Луцьк, травень 1974 року

Колись давно і Марічка, і її чоловік Радомир Демидась працювали на 223-й авіаремонтній базі[147]. Усе було добре, аж доки не настав 1968 рік: саме тоді під час введення радянських військ до Чехословаччини зник безвісти її брат Леон. Обставини зникнення лишалися достеменно невідомими принаймні для родини Яроцьких. Одне було зрозуміло: з цією справою щось явно нечисто – адже і маму Клаву, і тата Маркіяна неодноразово викликали на «бесіди» до Управління КДБ у Чернівецькій області, де щоразу засипали зливою малозрозумілих запитань і натяків.

«Та хай би краще ці харцизяки Леончика мого повернули живим-здоровим, ніж про його друзів мене питати! Я там знаю його друзів?! Воно мені треба, чи що?!» – обурювалася старенька мати, аж доки ці переживання… не звели горопашну в могилу. Відтоді до КДБ ще деякий час тягали невтішного овдовілого батька. Потім вже в Луцьку довкола сімейства Демидасів почали увиватися якісь підозрілі особи. А завершилося все тим, що у відділі кадрів авіарембази Марічці та Радомиру по-доброму запропонували написати заяви на звільнення за власним бажанням. Воно й не дивно: ремонтування авіаційних двигунів – матерія тонка, багато в чому пов’язана з різноманітними секретами. Навіщо ж ризикувати розкриттям таємниць радянської авіації?

Довелось обом працевлаштуватися на «цегельку»[148], що в Кульчині. Відтоді Марічка обслуговувала автоклави, Радомир же прилаштувався бульдозеристом в кар’єрі. Робота, звісно, не дуже інтелігентна у порівнянні з авіарембазою – та що поробиш! Головне, платили добре. Окрім того, через близьке розташування підприємства до Луцька можна було не клопотатися про зміну місця проживання. Хоча довелося привчати себе до щоденних поїздок на роботу розвозкою – але звикли доволі швидко.

Одна проблема лишалася нерозв’язаною: Маркіян Лукич залишився в Берегометі сам. Хоч як умовляли його перебратися на Волинь, він відмовлявся навідріз: «Старий я, аби вкотре на нове місце перебиратися. Звик я до Буковини, та й Клава тут похована – хоч і пізно ми зустрілися, та я її кохав… Отож не поїду до Луцька, і не просіть! За онуками наглядати? Самі своїх дітей піднімайте – либонь, не маленькі. Якщо хочете – привозьте цих розбишак на літо, а так самі, самі…»