Отож і влаштували вони вечерю на двох – один з месників і та, яка допомагала здійсненню помсти. Бракувало їм хіба що Рити Чорнозуб, але їй зателофонували до Москви й мали з нею двадцятихвилинну бесіду.

Тепер же пляшка «Трамінеру» спорожніла, вечеря була доїдена, перейшли до чаювання. Й зовсім несподівано Всеволод завів оце саме:

– Невже ми і справді провернули все це?

– Ех-х-х, «вовченя» ти, «вовченя»!

Потягнувши за срібний ланцюжок, вона дістала з вирізу світло-сірої домашньої сукні кулончик у формі калинового листа з китицею гранатових ягідок, замислено повертіла прикрасу в пальцях і сховала назад. Хоча з Києва вони давно вже переїхали, однак і сам кулон, і сережки Ірма вдягала лише вдома. До того ж виключно з певного приводу. Як-от на сьогоднішній вечір спогадів у компанії несподіваного київського гостя.

Костопіль, жовтень 1974 року

Костопіль, жовтень 1974 року

Раз… Два… Три… Чотири… П’ять!..

З приглушеним, майже зовсім нечутним подзвякуванням набої один за одним падали йому в долоню.

– Учень Нідзелінський п’ять набоїв отримав!

– Ворошиловець… – прошелестів незрозуміло звідки заздрісний шепіт.

– Н-н-но! Розговорчики в строю!.. – суворо гримнув воєнрук. Потім зробив крок до сусіда і почав відраховувати набої йому.

Владька ж виструнчився та міцно стиснув у правій руці свою «мілкашку». Тримав гвинтівку з неабиякою гордістю, бо у решти однокласників були звичайнісінькі «тузики»[151] й лише у нього одного – ТОЗ-12 з «оптикою». А все тому, що юнак готувався до виступу на обласній спартакіаді школярів, отож воєнрук не впускав найменшої можливості потренувати надію всієї школи – Владислава Нідзелінського на прізвисько Ворошиловець.

Ще торік він виконав усі нормативи на 1-й юнацький розряд по кульовій стрільбі з дрібнокаліберної гвинтівки, потім на першості їхнього району виборов «срібло». Звісно, до участі в Спартакіаді народів СРСР він ще не доріс, але ж обласна спартакіада школярів – змагання достатньо престижні, й якщо Ворошиловець не підкачає…

– Ось бачиш це вільне місце? – якось вказав воєнрук на стіну біля дошки у кабінеті військової підготовки. – Отож якщо привезеш якусь нагороду з обласних змагань, то, чесне слово, сам особисто, власними руками пришпандьорю на цьому місці твою фотографію з трофеєм і напишу «Нідзелінський Владислав» от такими літерами!

І демонстрував, якими літерами напише ім’я призера. Однокласники стримано хихотіли при цьому, затуляючи роти кулаками й долонями, а воєнрук лише приндився ще більше:

– Чого смієтеся, розгильдяї, телепні? Краще беріть приклад з товариша! Якби всі стріляли так, як він…