Життя налагодилося.

Як раптом невдовзі після Дня Перемоги з Марічкою стався дивний випадок. По дорозі на роботу вона звернула увагу, що у розвозці поряд з давно знайомими робітниками їхав один незнайомець. Особливої зацікавленості це ні в кого не викликало: мабуть, на «цегельку» влаштувався новачок – цілком можливо… Він ще встигне перезнайомитися з усіма.

Таким чином, Марічка швидко забула про нічим особливо не прикметного мужичка. Та коли виходила з розвозки на кінцевій зупинці – відчула, як хтось тицьнув їй у руку якийсь паперовий прямокутничок. Озирнувшись, побачила за спиною незнайомця.

– Це вам, на самоті глянете, – ледь чутно прошепотів він. Після чого одразу ж обігнав Марічку і широкими кроками попрямував у бік заводу, фасад якого прикрашав трохи вилинялий кумачевий транспарант заввишки в цілий поверх, на якому гігантськими білими літерами було виведене популярне радянське гасло:

МИРУ – МИР!

МИРУ – МИР!

Під час робочої зміни вони не зустрічалися, після зміни назад до Луцька розвозкою незнайомець не повертався. Мабуть, вибрався з Кульчина в якийсь інший спосіб. А може, залишився в селі – хтозна.

Відчуваючи щось незвичайне, жінка поклала паперовий прямокутничок до кишені кофтини, не розгортаючи. До вечора ледь дотерпіла. Папірець увесь цей час пролежав там, де його поклала вранці, – у кишені кофтинки. Переступивши поріг квартири, Марічка нарешті витягнула прямокутничок на світ, розгорнула… і не впала лише тому, що вчасно притулилася до стінки: адже папірець був списаний почерком її брата Леона:

Добридень, мої дорогі рідні люде! Не знаю, коли цей лист дійде до вас і чи дійде загалом. Не знаю цього… і не знатиму, можливо, ніколи: адже повідомляти вам зворотню адресу в моєму становищі було б верхом необачності. Я просто пишу цього листа, щоб повідомити: я живий і здоровий, зі мною все гаразд. Як так сталося, що в 1968 році я щезнув?.. Сталося, ото й усе. Написати докладніше не можу, оскільки боюсь виказати людей, котрі допомогли мені викрутитися з надзвичайно складних обставин, до яких я втрапив не з власної волі. Лише одне прошу зрозуміти: все буде добре зі мною! І дуже сподіваюся, що і з вами усіма також буде добре. Шукати мене не треба: це небезпечно. Знайте лише, що проживаю я тепер по сусідству з дядьком Дем’яном Кандибою. Мені тут дуже подобається, але на те було дві умови. По-перше, треба було розповісти всю правду про те, як ми посварилися з Михайлом Говалешком – ну, отож я й розповів… А по-друге, ім’я моє різало вухо тутешнім жителям. Тим самим сусідам дядька Дем’яна, які зголосилися мене прихистити. Отож і довелось мені ім’я змінити, а разом із ним усе інше. Тому якщо я колись і з’явлюся вдома, то зватимуть мене зовсім не так, як раніше. А з’явитись рано чи пізно я таки збираюся – бо дуже вже хочу обійняти маму і тата! Вони немолоді вже, тим не менш сподівань моїх ніхто в мене не відніме. А щодо сестрички Мусі (вибач, Марічко, але нелегко позбутися давньої звички) – то це вже само собою! Ми ще стрінемося, вірю в це. Цілую міцно, Братик