– Тобто? За якими це «політичними мотивами»?

– А за такими, що у нього в гуртожитку книги Бердника знайшли. А вони ж нібито і з бібліотек, і з книгарень нещодавно[175] зникли, причому скрізь і відразу. Як корова язиком злизала! Здогадуєшся, що то за «корова»?

– Здогадуюсь, звісно.

– Ну, і що ж будемо тепер робити?

– А-а-а… що, власне, ми можемо зробити?

– То Васю ж якось виручати треба!

– Вибач, але ж він сам взявся твори Бердника розбирати, ніхто йому насильно не нав’язував цієї теми.

– Ярику, ти що таке кажеш?

– Добре. Згадай всю низку Васиних доповідей, починаючи з найпершої, підготовленої три роки тому, – про митців і «часові петлі».

– Це та, в якій він ще Володимира Сосюру приплів до справи?

– Отож, що саме «приплів»! Казав же я йому: Васю, будь обережнішим із «Зоряним Корсаром» – якщо цю книжку Бердника вилучать з бібліотек, що тоді робити станеш?

– Ти-и-и?! Казав Ва-а-асі?

– Казав.

– Коли?

– А ще на етапі обрання теми – навіть не підготовки! Це між нами тет-а-тет було, ніхто з вас про моє попередження не знав. Але я попереджав. Чесно.

– А-а-а… ти звідки знав?

– Я не знав, я лише припускав.

– На якій підставі?

– Бердник сидів? Сидів… А у нас, як відомо, просто так не саджають. Отож я і припустив, що рано чи пізно…

– Я-а-ари-и-ику-у-у!