Передайте авторові, що він правий, але протестувати надто пізно.

Лишилося небагато. Спочатку під керівництвом інших архітекторів червоним гравієм засипали доріжки, а зеленою травичкою, навпаки, засадили стінки і дно копій відрогів, що лишилися. Таким чином, концепцію «кривавої рани» спаплюжили остаточно, а на стилізовану, підсвічувану вночі «гірлянду» місця не лишилося. На довершення нещасть, Анатолію Федоровичу наказали встановити скульптурну групу роботи Михайла Лисенка, Віктора Сухенка й Олександра Вітрика, що символізувала розстрілюваних радянських громадян, де тільки заманеться – але встановити! Неодмінно! Бо так тямущі люди з ЦК розпорядилися…

Й оце така свобода творчого самовираження? Та це бозна-що і збоку бантик – от що вийшло в підсумку! От що за неподобство відкривали сьогодні тут, у Бабиному Яру. Ображений до глибини душі Анатолій Федорович саме обдумував текст скарги на сваволю місцевого партійного начальства, яку збирався надіслати невдовзі аж до самої Москви. Бо звісно ж, лишати всю цю справу на самоплив ніяк не можна…

А тут цей невідомий «цвіркун» стрекоче мало не в обличчя:

– Ана-толі-ю-у-у… Ана-толі-ю-у-у… Ви-и-и… Анато-о-олій?

Як раптом…

Та ось же він: неймовірно товстий, просто запливлий жиром мерзенний дідуган, замість очей якісь опухлі шпаринки, підборіддя і верхня губа безладно заросли «кущиками» щетини, довге немите волосся розкуйовджене вітром, одягнений абияк… та ще й весь трясеться, немов холодець…

– Ви-и-и… Анато-о-олій, та-а-ак?

Як раптом аж різонуло:

– Харитоне Якимовичу, невже це ви?!

– Я-а-а… я-а-а… та-а-ак, це-е-е я-а-а…

Господи, та що це сталося із заслуженим будівельником, з ветераном галузі? Адже Харитон Якимович Бугрим завжди виглядав молодецьки, весь випромінював незламну енергію… Ігнащенко загалом ніколи не бачив його в настільки занедбаному вигляді… з цією жалюгідною пародією на бороду замість пишних, дбайливо підстрижених вусів!

Що це з ним сталося?

– А м-мен-не… м-мен-не лік-кув-вал-ли… зна-а-а… зна-а-аєт-те…

– Лікували?! Від чого?

Оточуючі зашикали на них, адже церемонія урочистого відкриття пам’ятника радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному Яру, тривала належним чином, і вони своїми теревенями заважали іншим. Тому вхопивши Харитона Якимовича за лікоть, Анатолій Федорович відтягнув його подалі від натовпу мітингувальників і перепитав знов:

– То від чого вас лікували? Не розумію…

– Па-ра… пар-ра-а…

– Що-що ви кажете?

– Пар-ра-но-о-о…