– От бачите, тепер уже і про Сарни згадали!

– То це ж райцентр Рівненської області…

– І тим не менш, про Сарни ви попервах забули.

– Ну гаразд, гаразд! Тоді моя особиста географія виглядає наступним чином: Рівне – Сарни – Миколаїв. Мабуть, усе. Якщо не зважати на короткі одно- чи дводенні поїздки.

– А як ви пов’язані з Миколаєвом?

– Там я працював в Обласному краєзнавчому музеї, до Дніпропетровська ж перебрався менше року тому. Можна сказати – зовсім нещодавно. Отож якщо ми колись і стикалися, то тільки в Рівному, в Сарнах або ж у «місті корабелів», як його усі називають.

Борислав лише потилицю почухав. Ще б пак: чим далі вони намагаються розібратися в ситуації, тим більше заплутуються. Оскільки…

– Одне лише зрозуміло – що… нічого, власне, незрозуміло, – зітхнув він. – Сам я з Карнаухівки, можна вважати – з Дніпродзержинська. Звідти дістатися сюди, до Дніпропетровська, дуже навіть просто. До речі, мій дідусь мав тут знайомого. Ми з татом до того знайомого приїжджали навіть у гості колись, щоб про дідові останні роки життя і смерть розказати… І щось із цим знайомим не те виявилося: бо, судячи за розповідями дідуся Никифора, цей знайомий мав бути нібито або вченим, або ж інженером, бо нібито десь на «Південмаші» працював. Тоді як насправді він виявився вантажником, який працював в одному з гастрономів, що в центрі міста.

– Справді, дивно, – кивнув Вілен, – хоча… відверто кажучи, не так вже й неможливо. Але що ж виходить?! Отже, далі Дніпропетровська ви не вибиралися, я вірно зрозумів?

– Лише одного разу, ще в школі.

– І куди ж?..

– До Запоріжжя. Було діло, я написав реферат про прикордонника Карацупу. Простий шкільний реферат. А він сам родом із тих країв… Ну, отож хоч я й мав за реферат той купу неприємностей…

– Неприємності? За простий шкільний реферат?!

– Це окрема історія, – посміхнувся Борислав. – Я про інше хотів сказати: хоча мою шкільну роботу і сприйняли неоднозначно – тим не менш, до складу групи школярів включили, коли у Запоріжжі зорганізували зустріч з культовим радянським героєм. Щоправда, на той момент Карацупа давно жив у Москві, але заради дітей прилітав на батьківщину. Зрозуміло, що прожили ми в Запоріжжі близько тижня – бо ще й місто потім оглядали…

– Але ж я не бував у Запоріжжі! – знизав плечима Вілен. – Отож і виходить, що по життю ми ніде не перетиналися й перетнутися не могли. Тим не менш вашу люльку я точно пам’ятаю. І навіть знаю звідкись, що одного разу її викурив полковник Петро Федорович Болбочан. Стовідсотково! Я її навіть в руках тримав. Тільки от де й коли?..