– Ой, Спарику, не завантажуй мене, будь ласка!..

– Як це?! Ти ж спитала, отож я і…

– Ну, коротше кажучи, ти цього Гонгадзе знаєш.

– Так, знаю.

– Ну, то він пропав!

– Що-о-о?! Як, себто, пропав?!

– А отак і пропав! Я, щоправда, не все запам’ятала. Ти ж знаєш, відколи мій Андрійчик помер, у мене провали в пам’яті почалися…

– Мамо, менше тексту!..

– Ну, отож по телевізору в новинах сказали, що Гонгадзе твій чи то з редакції своєї… своєї… Як там її?!

– Мабуть, з редакції «Української правди».

– Так-так, з цієї самої редакції «Української правди» додому вийшов. Чи, може, навпаки – з дому до «Української правди» вийшов, але так і не дійшов. Ти ж знаєш, у мене провали в пам’яті…

– Мамо!..

– Коротше, цього твого Гонгадзе всі шукають, шукають і відшукати не можуть! Отож я і хвилююся за тебе, синочку: ти ж бо додому не йдеш та й не йдеш!.. А вже он як пізно. Бо по телевізору кажуть, що якась там акція починається. Щоб усі, кому щось відомо про Гонгадзе…

Але що там казали по телевізору, Спартак вже не слухав. Як і торік в неврологічному відділенні Жовтневої лікарні, перед його очима коливалися потоки золотавого, з яскравими спалахами повітря, а в них ширяла гігантична постать Багряного Янгола і бриніли жалем слова:

ТИ ЗАПІЗНИВСЯ!

ТИ ЗАПІЗНИВСЯ!

Схоже, так воно і є насправді!.. Про що він там планував написати детектив?! Про жорстоке вбивство відомого українського журналіста під час виборів?.. Про те, як від цього вибухає вся Україна?..

Він же так і не завершив початий роман. Занурився з головою попервах в роботу прес-секретаря, потім на газету цю дурнувату скільки сил витратив – і все одно усі теперішні посадовці цей проект завалили.