Але хто на місці учасників патріотичної акції був здатен мислити тверезо?! Ще вчора вранці усім здавалося, що варто лише кинули гасло: «Україна без Кучми!» – і на нього відгукнуться мільйони й мільйони…

Що ж, покладені «кривавим диктатором» квіти розтоптали й повикидали геть, акцію непокори проголосили. Але реакція правоохоронців не забарилася: активістів «очищення країни від диктатури» затримали й доправили до столичного управління Міністерства внутрішніх справ – на вулицю Богомольця. Тоді на стихійному мітингу, що зібрався буквально на місці подій – у парку Шевченка, було вирішено влаштувати пішу ходу до МВС, де «сатрапам-кучмоноїдам» мала бути передана петиція з вимогою звільнити тих, кого негайно нарекли «совістю українського народу». Наостанок якийсь худорлявий поет-неформал, струшуючи в повітрі стиснутим кулаком, прочитав гнівно-викривальний вірш:

І попри те, що цей щирий вірш був написаний російською, зустріли його дуже схвально, з неабияким ентузіазмом.

Власне, саме тут, на мітингу, стоячи пліч-о-пліч і слухаючи запальних промовців, Владислав і Ждан побачилися вперше, а також коротко обмінялися враженнями від усього побаченого. Саме тоді Ждан і почув у проціджених крізь зуби словах співрозмовника приховану погрозу:

– Стріляти їх треба, через одного стріляти як мінімум!..

– Ви, мабуть, з УНА-УНСО? – уточнив він про всяк випадок. Але Владислав заперечив:

– Ні, до цих хлопчиків я не належу. Просто я пройшов Афган, а потім мене зрадили. Пройшовши пекло, я бачу певні речі інакше, ніж інші.

– Нічого собі «хлопчики»!.. – здивувався Ждан, пригадавши все, що знав про Українську національну самооборону. – Але якщо хтось і візьметься за зброю, то саме вони… Хто ж іще?

– От саме тому я й не вступаю до лав УНА-УНСО. Бо якщо тільки дотягнуся до зброї – боронь Боже!..

– Ви серйозно?

– Авжеж серйозно. Я ж снайпер, ще в школі на спартакіаді призові місця брав, а вже потім, в армії було таке…

Владислав раптом замовк, тому Ждан перепитав: