Київ, 10 березня 2001 року

– Неврастеник ти, Владе! Справжній неврастеник, хоча й «афганець».

– Ні-ні, Ждане, це ти не розумієш, що цих паскуд можна лише відстрілювати короткими чергами, не інакше.

– Владе!..

– Ждане!..

Вони щойно вийшли зі станції метро «Вокзальна» і тепер ось зупинилися просто посеред проходу до залізничного вокзалу. Зважаючи на те, що через реконструкцію площа була перекрита в декількох місцях, а також на суботній день, проходом назустріч один одному рухалися два доволі-таки щільні людські потоки. Отож їх обох постійно штовхали, сварили і просили просуватися вперед разом з усіма. Тим не менш, вони вперто стояли на місці, міряючи один одного зневажливими поглядами.

– Та чо’се ви стали, хльопці?! Давай’ти чи так, чи сяк!..

Зненацька від потужного удару в спину Ждан полетів уперед і мало не збив з ніг товариша. Проте Владислав відреагував вчасно й утримав від падіння і їх обох, і ще увішану клумаками тітку праворуч від себе.

– Н-но, хто там пхається?! – гримнув він суворо.

– А ти шо такий задуманий? Чи на те’ весна подіяла?.. – долинуло глузливе зауваження вже десь іздалеку.

– Хльопці, та ви б або з метрá до вокзальу йшлі, або з вокзальу до метрá вертальи, – мовила тітка, яку Владислав щойно утримав від падіння. Після чого, поправивши свої клумаки, пірнула в потік, спрямований до центрального входу у вокзал.

– Що ж, пішли, справді, – потягнув його за руку Ждан. – Все одно нас затягнуть рано чи пізно в той чи інший бік. Отож краще підемо до кас.

– Ну, як знаєш… – пробурмотів Владислав розчаровано й не надто охоче поплівся за товаришем. Втім іншого все одно не лишалося…

Обидва прибули до Києва вчора вранці. Приїхали різними потягами: Владислав – з Рівного, Ждан – з Маріуполя. Так сталося, оскільки на той час вони навіть знайомі ще не були. Чоловіки зійшлися разом по завершенні бурхливої акції вшанування пам’яті Великого Кобзаря. Зійшлися, ясна річ, силоміць – опинившись в одному «мавп’ятнику».

Хоча настільки сумного фіналу попервах нічого не віщувало. Звісно, їдучи до столиці ще позавчора, як Влад, так і Ждан вже знали, що численні лідери громадської думки зробили низку хльостких заяв у тому сенсі, що «диктатор Кучма» недостойний високої честі – покладати квіти до підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку. І якщо мислити тверезо, то вже вчора вранці, коли стало відомо, що «вмитий кров’ю журналіста Гонгадзе диктатор», провину якого доводили знамениті «плівки майора Мельниченка», проігнорувавши передову громадську думку, квіти все ж таки поклав і в закордонне відрядження відбув, – вже тоді можна було спрогнозувати, що просто так усе це не минеться.