Тоді сховав папірець, відкашлявся, випив ще півсклянки води і з солідним виглядом резюмував:

– Отже, ви почули, як звучить тема доповіді нашого колеги. Не знаю, як вам, а мені дуже цікаво послухати його виступ. А всім нам, сподіваюся, це ще й, до того ж, корисно. Що ж, пане Василю, запрошую до слова! Нагадаю лише, що регламент вашого виступу – тридцять хвилин. І останнє: будь ласка, ставте запитання виключно по темі доповіді! Ви всі дорослі люди, кожен розуміє ситуацію, що склалася після нещодавніх протестів…

– Отже, не можна обговорювати нічиє ставлення до акції «Україна без Кучми»?! – негайно спитала сухорлява жіночка, яка зайняла одне з крісел у першому ряду біля самого столу президії.

– Ну, я ж просив!.. – аж скривився Валігуда.

– А якщо раптом?..

– Ні-ні, не треба! Категорично не треба!

Він постукав кінчиком видобутого з кишені олівця по порожній склянці, що стояла на столі президії біля карафи з водою, й повторив:

– Прошу до слова, пане Кредо! Будь ласка, починайте.

Піднявшись на сцену й зупинившись біля столу президії, доповідач (а це був не хто інший, як Василь Ярмошко, який вирішив назавжди сховатися під псевдонімом «Кредо») неквапом оглянув залу. Десятки два… навіть менше – десятки півтора людей. Якщо не дюжина. Мало, ох, до чого ж мало кого цікавить жахлива трагедія сорокарічної давнини!.. А отже, надто мало людей почують сьогодні про загрозу, навислу над усіма ними… Хотілося б більше, звісно. Але ж недарма в «Кавказькій полонянці» прозвучав знаменитий тост: «Отож вип’ємо за те, щоб наші бажання завжди збігалися з нашими можливостями!» – а отже, тепер доведеться підігнати свої «хотілки» під реальність.

Хто прийшов – той прийшов. Прийшли ті, які хотіли прийти! Для них і будемо робити доповідь. Навіть якщо це якийсь бомж-нечупара, який ще й медальку бойову на груди начепив… Трапляються ж такі унікуми!..

– Скажіть мені, будь ласка, чи потребує хтось із присутніх пояснень стосовно Куренівської трагедії? – запитав він насамперед. – Чи всі присутні знають, що сталося сорок років тому в районі стадіону «Спартак» і трамвайного парку імені Красіна? Чи хтось, можливо, не в курсі?..

Відповіддю було повне мовчання, тому ведучий з погано приховуваним роздратуванням мовив:

– Як бачите, пане Василю, аудиторія у нас підготовлена. Всім про все відомо, отож ваше запитання не має сенсу…

– Тоді, мабуть, всі зрозуміють, чому я пропоную вшанувати пам’ять безневинних жертв Куренівської трагедії хвилиною мовчання.

– Що ж, тоді… хвилина мовчання, – не надто охоче проголосив ведучий і піднявся зі свого місця. Слідом повставали ті, хто розташувався в залі.