Ведучий покосився на медальованого бомжа й завершив:

– Отож ваш, пане Кредо, закид є щонайменше безпідставним.

– Ну так, щоб жид та й не виперся поперед усіх зі своєю нікчменою писаниною!.. – проскреготав жовчного вигляду літній чоловік з третього ряду. Однак і його зупинили суворий заклик дотримуватися порядку та дзвінке постукування олівця по склянці.

– Що ж, це добре, якщо не мовчите. Тим паче, якщо навіть книжечки на цю тему виходять, – кивнув доповідач. – Шкода лише, що громадськість про ті ваші книжечки мало знає. Хоча, здається, про одну я нещодавню навіть по радіо чув…

В повітря миттю зметнулася рука.

– Оце правильно, оце дисципліна! – ведучий схвально кивнув: – Пане Сивак, ви щось хотіли сказати? Будь ласка!

– Ви, очевидно, маєте на увазі документальну книжку києвознавця Олександра Анісімова «Куренівський апокаліпсис», – мовив «головастик» з місця. – Видана торік, вона справді мала розголос… Втім, хоча перша книжка Анісімова, знов-таки документальна, побачила світ ще дев’яносто восьмого року, мій «Апокаліпсис по-київськи» був надрукований ще раніше – в дев’яносто шостому. До того ж, у мене художня література. Ну і, звісно ж, я навіть не кажу про Анатолія Кузнєцова, у якого Куренівська трагедія згадується в романі-документі «Бабин Яр»…

– Один жид і два москалі все пишуть, пишуть!.. – знов невдоволено пробурмотів жовчний чоловік.

– Пане Дричак, я б дуже попросив вас як представника улюбленого всіма часопису дотримуватися дисципліни! – тепер Валігуда не дзеленчав олівцем по склянці, а гучно поплескав долонею по стільниці.

– А ви, будь ласка, не затикайте вільній пресі рота, – негайно відгукнувся жовчний чоловік. – Спілка письменників завжди славилася демократичним духом. Тут, між іншим, у цих стінах Рух утворився!..

– Пане Дричак, будь ласка, вгамуйтесь. Славетну історію утворення Руху я знаю не гірше від вас, оскільки був учасником тих самих установчих зборів.

– Я пам’ятаю…

– І я пам’ятаю. Але, на превеликий жаль, після передчасної смерті нашого палко улюбленого лідера В’ячеслава Максимовича Чорновола…

– Після підлого вбивства, а не після ніякої так званої «передчасної смерті»! – жовчний чоловік аж підскочив на своєму кріслі. – Давайте вже називати речі своїми іменами й не брехати бодай самим собі!..

– Пане Дричак!.. Немире Фроловичу…

– ФЛОРОВИЧ! – аж вибухнув несамовитим скрикуванням жовчний чоловік. – Скільки можна повторювати: я «Флорович», а не «Фролович»?!

– Ну, то пробачте…

– Не нукайте – не пробачаю! Всі ви у вашому РЗУ такі… безпам’ятні!..

Василеві набридло чекати, коли ж завершиться несподівана сварка, й він делікатно кахикнув у піднесений до рота кулак. Здригнувшись, ведучий кинув на нього винуватий погляд і мовив примирливим тоном: