У залі здійнялася вгору рука. Знов цей «головастик»! Анумо, нумо?..

– Пане Сивак, ви щось хотіли спитати? – стріпонувся ведучий.

– Так, хотів. Мені здається, що вести мову про сухопутну наступальну операцію військ НАТО через територію України вже давно нема ніякого сенсу. І не тільки через відсутність СРСР на політичній карті світу. Просто з появою балістичних ядерних ракет сам характер сучасної війни змінився кардинально. Тоді навіщо городити таку грандіозну оборонну споруду, як Дніпровський гідрокаскад?

– Маєте рацію, шановний, – кивнув Василь. – Однак ви не враховуєте, що замисел цей виник ще напередодні Другої Світової війни, у розпал сталінізму. А вже потім, просто в процесі спорудження, що розтягнувся на чверть століття, Дніпровський гідрокаскад морально застарів, як оборонна споруда, і давно вже втратив своє основне призначення.

– А от мені цікаво, звідки у вас вся презентована нам інформація?

– Хвилинку, пане Сивак, хвилинку! – Валігуда задзеленчав олівцем по склянці. – Це вже друге запитання поспіль. Якщо тільки наш доповідач…

– В принципі, у загальних рисах я розповів про все, як і планував, – поквапився уточнити Василь і вирішив: – Що ж, можна переходити до запитань-відповідей. Я готовий.

– Тоді відповідайте, будь ласка, – кивнув ведучий.

– Що ж, спробую. Хоча для цього доведеться заглибитись у певні елементи моєї біографії. А я не знаю, чи воно того вартує?..

Погляд Василя схрестився з пильним поглядом «головастика», й доповідач мимоволі замовк, прикидаючи, чи варто розповідати про давню історію з любительською доповіддю, присвяченою феєрії Олеся Бердника «Зоряний Корсар», через яку він потрапив спочатку під слідство, потім на виправні роботи? А також про тих людей, з якими він стикався в той період і які по крихтах передавали відомості, які він потім звів докупи… А можливо, доведеться згадувати ще й про Ярополка Курія і керований ним КЛФ «Обрій»! Чи про Кузю Олежченка… А навіщо все це присутнім?!

– Ну, то чому ж ви мовчите, пане Кредо? – мовив ведучий, коли напружена тиша, що встановилася в залі, почала діяти всім на нерви.

– Перепрошую за вимушене очікування, – вибачився Василь, – але ті люди, які поділилися зі мною відомостями про Дніпровський гідрокаскад, нажили собі великих неприємностей з радянськими органами держбезпеки. Отож я не хотів би, щоб хтось із вас мав такі самі неприємності тепер…

– Досі я знав лише одного чоловіка, який панічно боявся КДБ, – «головастик» підібгав губи: – Це був мій тато, батька якого… себто мого діда… розстріляли як ворога народу. Той панічний страх звів тата у могилу всього лише у віці шістдесяти семи років, хоча йому б іще жити та жити… І от тепер я бачу другого чоловіка, який знов-таки боїться КДБ, якого нема вже майже десять років. Невже ви це серйозно, пане доповідач?! Ми ж живемо в незалежній Україні, у нас є своя СБУ… Це ж майже за Конфуцієм: ловити в темній кімнаті чорну кішку, якої там нема! Хіба так можна?!