– Н-ну-у-у, і довго ми мовчати збираємося? – спитав Королюк нарешті.

– Так це ж не я вас бачити хотів, це ви мене викликали, ви й кажіть першим, чого хотіли, – відгукнувся правдолюб.

– Отже, тобі мене бачити неприємно, чи що?

Погляд шефа зробився колючим, а ніздрі мимоволі роздулися.

– Приємно, неприємно… Яке це має значення?! Ми ж на роботі, а тут особисте має відходити на другий план. Тут гроші заробляють.

– Розумно говориш, – мугикнув Лаврентій Терентійович і негайно запитав: – До речі, а скажи-но мені, ким ти там на моїй фірмі влаштований і скільки платні тобі поклали в бухгалтерії?

– Це не має жодного значення, – знизав плечима правдолюб.

– Чому це раптом?

– Бо працюю я шприцювальником в сосисковому цеху, а платня… Якою б вона не була, а нічого кращого в нашому місті все одно не знайдеш.

– От бачиш! Тверезо мислити ти вмієш… якщо тільки захочеш, – похвалив його Королюк, але додав негайно: – Однак в такому разі підшукати притомне пояснення твоїй поведінці на роботі… важкувато якось!

– А чим саме вас моя поведінка не влаштовує?

– Чим саме, питаєш?! Хм-м-м… Насамперед тим, що ти полюбляєш вештатися територією підприємства – от чим. І то лише насамперед.

– А чому не можна у двір вийти, щоб свіжого повітря ковтнути?

– «Свіжого пові-і-ітря»… Ач, який ніженка! Погляньте на нього!..

– Так в сосисковому цеху такий же сморід стоїть, що хоч сокиру вішай!

– Н-но-но!.. – гримнув кулаком по стільниці Лаврентій Терентійович. – Ти диви, не забувайся, на якого господаря працюєш. Смердить йому в цеху, бачте… Ич, який манірний мазунчик знайшовся!..

– А хіба я неправду кажу? Ви ж наказуєте у ті сосиски пхати…

– Та все наше місто давно вже в курсах, що чоловіка правдивішого, ніж Микита Лукич Горбач, ні по яких закапелках не відшукати.

– А я по закапелках не ховаюся, між іншим. І не думав навіть.

– Ну так, ну так, авжеж. І язика в сраці не тримаєш, – передражнив його Королюк. Але, не зрозумівши сарказму, правдолюб гордовито мовив: