Згоди дійшли поступово, хоча і не без проблем в аспекті фінансів.

– Ревазе Нугзаровичу, я не прошу у вас зайвого. Більше того, можете не сумніватися, що відпрацюю вашій газеті кожну копійку…

– Але ж, Спартаку Андрійовичу! Я можу взяти вас у штат лише власним чи спеціальним кореспондентом, не більше. А отже, не можу запропонувати вам редакторську ставку. Мене просто не зрозуміє колектив!

– Ви пропонуєте мені платню, нижчу навіть за ставку, яку дають в УНІАНі «хлопчикові з вулиці» без досвіду роботи. Я на таке погодитися не можу принципово – інакше я сам себе не поважатиму.

– Спартаку Андрійовичу!..

– Ревазе Нугзаровичу!..

Але зрештою все ж таки вдарили по руках. Так завершилася міністерська кар’єра головспеца прес-служби, зате поновилася його журналістська діяльність. Як і припускав Берідзе, звістку про те, що у «Рупора Донбасу» зненацька з’явився свій столичний кореспондент, колектив тижневика зустрів неоднозначно. Дехто почав тихо підозрювати, що луганська редакція невдовзі буде ліквідована, колектив виженуть на вулицю, а газета робитиметься в Києві. Почувши таке, головний редактор лише розсміявся:

– Заспокойтесь, будь ласка! Ніхто нікого виганяти не збирається, а наш тижневик як виходив у Луганську, так і надалі виходитиме. Що ж до Сивака… По-перше, ми знайомі по роботі вже не перший рік. По-друге, ніщо не завадить звільнити його, якщо Спартак Андрійович не виправдає покладених на нього сподівань.

Однак дані Ревазу Нугзаровичу обіцянки виявилися зовсім не марними. Завдяки його матеріалам «Рупор Донбасу» набув того самого лиску, якого тижневику так не вистачало для перетворення з регіональної газети на солідне всеукраїнське видання. І вже буквально через місяць ті самі скептики, які раніше сумнівалися в доцільності нововведень, буди змушені визнати: мати свого парламентського кореспондента, публікувати аналітичні матеріали про роботу уряду, про проблеми суміжних галузей, про політику як таку – це і солідно, й актуально, і для читачів дуже цікаво!..

Звісно, без конфліктів не обходилося. Як і без намагання проштовхнути якісь явно божевільні ідеї – що припинялося головним редактором негайно і просто безжально. Наприклад, пару разів Сивак намагався подати на розгляд статті на захист такого собі малого підприємства «Сакартвело».

– Ревазе Нугзаровичу, вчитайтеся в копії документів, які я додав! Вчитайтеся як слід і подумайте! – кип’ятився власкор на іншому кінці телефонного дроту. – Керівник цього самого «Сакартвело», Арчіл Зурабович Цитайшвілі… Та він же шахтар-інвалід! Тим не менш, на відміну від багатьох інших, він не страйкує до нескінченності, а розгорнувши свій бізнес, заробляє на життя собі та створює робочі місця для інших.