– Бо вугільна галузь посідає друге місце за травмонебезпечністю після сільського господарства. А моєю першою газетою був тижневик «Селянин», Зореслав Бурбела там ще головним редактором був. Пам’ятаєте, я вас принагідно знайомив, коли ще Мінвуглепром був?..
– І що з того?
– А те, що відтоді я й зайнявся інвалідською тематикою. У мене навіть у газеті «Труд – Украина» виходили публікації на цю тему. Про фестиваль дитячої творчості «Світлячок», про…
Однак Реваз Нугзарович був категоричним:
– «Рупор Донбасу» – не місце для подібних експериментів. Прибережи їх для якихось інших мас-медіа. Тобі ж дозволено «халтурити» без збитку для нашого тижневика…
– Ще б пак! З такою зарплатнею як не «халтурити»?!
– Отож і подай матеріал про цю парочку спинальників кудись іще. Куди хочеш подавай, тільки не до нас.
Бували ляпи і з боку редакції. Наприклад, восени Спартак Андрійович надіслав невеличкий, написаний українською мовою нарис, присвячений черговій річниці звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників. Однак щоб шахтарі легше сприйняли матеріал, Берідзе розпорядився перекласти його російською мовою. В матеріалі згадувався Лютізький плацдарм, а в перекладі це виглядало наступним чином:
«Героические советские войска освободили Киев, нанеся удар из плацдарма, расположенного в районе города Лютиз».
– Що це за «місто Лютіз» таке?! – обурювався потім у телефонній розмові власкор. – Хто додумався перекласти матеріал російською, не показавши переклад мені?!
– Не вередуй, Спартаку Андрійовичу, – мовив суворо головред. – Ти мусиш розуміти, що шахтарям читати українською важко.
– Ревазе Нугзаровичу, ви хочете випускати всеукраїнську газету чи регіональну?! Якщо хочете змін – публікуйте українською хоча б частину матеріалів. Це по-перше. А по-друге, на Донбасі народилися такі українські поети, як Володимир Сосюра і Василь Стус, які творили українською…
– Я приїхав до Луганська з Кутаїсі, отож маю повне право не знати…
– Але ж перекладали не ви, а хтось із редакторів! А він мусив би знати, що, по-перше, не «Лютіз», а «Лютіж». А по-друге, це не місто, а село у Вишгородському районі Київщини.
– Як це?! – здивувався Берідзе. – А чому тоді не «Лютіжський»?!
– Одне з правил української мови, чергування приголосних: «же-зе», «ха-ес», «ка-це»… Тому село – «Лютіж», а плацдарм – «Лютізький».