– Нінель, Булате Васильовичу, проходьте, проходьте всі!..

Кавували недовго – буквально хвилин десять. Потім нарешті упакувалися в редакційну автівку, поїхали спочатку на набережну Дніпра і через Петрівку – на Московський[99] міст. По дорозі Нінель про всяк випадок розчохлила фотоапарат і весь час придивлялася до вуличних пейзажів за вікном.

– Сьогодні ночуємо у Славутичі, завтра – у Вишгороді. Тому, мабуть, післязавтра ми знов проїжджатимемо тут, бо далі наш шлях лежить на Обухів і Трипілля, а звідти на Канів, – звернувся до неї столичний власкор. – Отож не поспішай шукати кадр сьогодні, коли хмарно і мрячно. А раптом післязавтра буде краща погода?..

– Спартаку Андрійовичу, ви не настільки розбираєтеся у фоторгафії, як я, – відмахнулася Нінель. – А тому не знаєте, що фотокор має бути постійно напоготові. Адже спіймати вдалий кадр можна в будь-яку мить.

– Так-так, ти першу красуню нашої редакції не відволікай, вона свою справу знає, – підтримав її Берідзе з переднього сидіння.

– От дістанемося до Славутича, тоді побачите, які щоглові сосни там ростуть на самому в’їзді до міста! Я більше таких височезних ніде не бачив. А краєвиди Києва вона наклацає післязавтра, – вів своє столичний власкор.

– Облиш, Спартаку Андрійовичу, мені зуби не заговориш.

– Я й не думав навіть…

– Не думав? Отакої! Тоді давай зізнавайся, хто ця Тереза і звідки вона?

– А що, хіба у нас кріпосне право повернулося?..

– Ну, це ж треба! – розсміявся головний редактор. – Ти, як справжній єврей, відповідаєш запитанням на запитання. І при чому тут кріпосне право, я щось зовсім не розумію.

– А при тому, що я хоч і ваш підлеглий, проте не зобов’язаний питати дозвіл у начальства на те, з ким мені жити й з ким одружуватися.

– То ви що, вже?.. – здивувався Берідзе.

– Ще тільки збираємось, – дещо ухильно відповів Сивак. – Тереза вередує, бо характер у неї, як у тої Мотрі: серце з перцем…

– У якої ще Мотрі?

– Ет, ви ж із Кутаїсі!.. – ляснув себе долонею в чоло власкор. Наступні хвилин десять він пояснював, хто такий Нечуй-Левицький і що то за повість така чудова – «Кайдашева сім’я». Реваз Нугзарович, Булат Васильович і Нінель слухали його, здивовано кліпаючи очима. Тільки Прохор кермував мовчки, не відриваючи погляд від автотраси.

– Гаразд, гаразд, Спартаку Андрійовичу, я знаю, що ти чудовий оповідач. Щодо твоєї Мотрі… чи як там її звати? Здається, по-іншому якось.

– Мотря – це з «Кайдашевої сім’ї», а мою дівчину звати Терезою.

– Ну так, ну так… Що ж до твоєї Терези, то не надто зручно вийшло. Бо заради першого знайомства не завадило б якийсь подаруночок привезти. А так дуже незручно: вперше зустрілися – і як здрас-с-тє!..