– Тільки щоб без «підігріву»! Бо пиячити перед дорогою…

– На каву, виключно на каву. Без усякого алкоголю.

Зважаючи на холод і мряку, пропозиція видалася слушною. Та й Берідзе давно вже не бачився з мамою свого київського власкора – дуже приємною літньою жінкою. Шкода, що його батько помер, царство йому небесне… Отже, якщо запрошують на каву – відмовлятися не варто.

Однак у передпокої квартири Сиваків луганчан зустріла не Агата Самсонівна, а якась незнайома молоденька дівчина.

– Знайомтесь, це Тереза, – коротко мовив власкор і звернувся до неї: – Ти з нами посидиш на кухні чи в універ свій збиратимешся?

– Я б посиділа, але…

– Ну, тоді йди. Проводжати мене не треба.

Він на мить обійняв дівчину за талію, вони швидко й рвучко поцілувалися.

– Коли повернешся?

– В суботу чи в неділю, то вже як складеться, – Спартак Андрійович запитально озирнувся на Берідзе.

– Скоріше, в неділю, – мовив той трохи розгублено.

Дівчина кивнула і зникла за дверима маленької кімнати. Натомість у передпокій вийшла Агата Самсонівна зі словами:

– Я знаю, що ви поспішаєте. Спарик мене попередив, отож я все вже приготувала. Вас четверо чи… лише троє?..

– Прохор як водій лишився за кермом, він підніматися не хоче. Автівка, наші речі, все таке.

– А Прохор – це-е-е?..

– Кажу ж, це наш водій. Агато Самсонівно, я дуже радий можливості бачити вас, але ми й справді поспішаємо.

– Тоді проходьте на кухню. Спарику, давай бекіцер[98]! Ви у нас хто?..

– Я Нінель, фотокореспондент.

– Дуже приємно! А ви?..

– Булат Васильович, власкор, як і ваш син. Тільки не по столиці, а по Луганську й Луганській області.