– Фотографуй, Нінелько, фотографуй оце! І це!.. І це!.. І ще оце!..

– Я ж казав, що у Славутичі вам буде що фотографувати, – флегматично зітхнув Сивак. На що головред огризнувся:

– Не треба, Спартаку Андрійовичу! Ти казав лише про щоглові сосни, а не про цю чудову й оригінальну міську архітектуру.

Фотографування «національних» кварталів завершили вже з останніми променями сонця, а до готелю з очікуваною назвою «Славутич» заселилися, коли вже місто накрила темрява. До того ж проти ночі різко похолодало. І навіть важкого вогкого снігу раптом нападало, немовби з торби!.. Добре, що харчами вони закупилися ще вдень – адже зараз всі були настільки знесилені, що йти до супермаркету не було жодних сил.

Отут і з’ясувалося, для чого Сивак купував цілих дві пляшки горілки! Бо коли всі розташувалися за столом в «чоловічому» трьохмісному номері, де поселили головного редактора з обома власкорами, Спартак Андрійович виставив на стіл з наїдками обидві півлітровки і, ласкаво поплескавши по одній з них, з непідробною теплотою в голосі мовив:

– Мої дорогі колеги! Не знаю, ведете ви облік чи ні… Особливо чи ведете облік часу ви, мій дорогий Ревазе Нугзаровичу… Тим не менш, ризикну нагадати, що в керованому вами «Рупорі Донбасу» я почав працювати з понеділка, двадцять п’ятого червня минулого року. Оскільки сьогодні завершується понеділок, двадцять п’яте березня дві тисячі другого року, то це означає, що в «Рупорі Донбасу» я відпрацював рівно дев’ять місяців. У свою чергу це означає, що ДИТЯ НАРОДИЛОСЯ… Нінель Аракелівно, будь ласка, заткни вуха берушами!..

– Овва! Та я вже давно доросла, у мене ж навіть синочок є, – розсміялася фотокореспондентка.

– Все одно маю враховувати твою східну ментальність…

– До чого високі слова пішли в хід: мента-а-альність!.. А ми ж іще навіть не випили, – розчаровано покивав головою Булат Васильович.

– Ну, тоді пропоную випити, насамперед, з цієї «преміальної» пляшки! Я ж попереджав удень, що є привід виставитися.

Сивак вправно відкоркував горілку, розлив її по зсунутих склянках і кружках (окрім водієвої пластянки, яку Прохор сам наповним томатним соком) і бадьоро проголосив тост:

– Ну що ж… За наше знайомство і плідну співпрацю!

Випили.

– Так-так, це добре, що ти все ж таки пішов працювати в наш «Рупор Донбасу», а не в «Хрещатик», – підтвердив Берідзе. – Від твого приходу наша газета лише виграла. Хоча… Куди б ти ще без нас подівся?..

Головред мугикнув і відкусив одразу ж мало не половину канапки з батону, щедро намащеної печінковим паштетом з маслом. А прожувавши – мовив: