– Отож, отож! – радісно кивнув головред. – Ось тобі й назва нової рубрики: «Репортаж з коліс»! Оскільки Колтунов працюватиме після Дніпродзержинська, то написати перший репортаж маєш ти. Звісно, зараз погода зіпсувалася, холодно, тому я був не проти застілля. Тим не менш… коли ти матеріал писатимеш – мабуть, зранку?..

– Ні-ні, Ревазе Нугзаровичу, як затята «сова», я краще зараз. А потім вже лягатиму спати з чистою совістю, так би мовити.

– Просто зараз?! Після пиятики?! – недовірливо перепитав Берідзе.

– Якщо не можеш працювати після півлітри оковитої… – Сивак на хвилину замовк, щось підрахувавши подумки. – Навіть більше, якщо не можеш працювати після шестисот грамів оковитої – не йди в письменники. І в журналісти також.

– Ну-у-у… дивись мені!

– Я дивлюся, Ревазе Нугзаровичу, дивлюся. Завтра зранку репортаж чекатиме тут, на столі, за яким ми пиячили. Тільки я від руки писатиму, отож ви розпорядіться, щоб хтось в редакції його набрав замість мене.

– Не хвилюйся, Спартаку Андрійовичу, так і зробимо. Ти, головне, добре напиши про все, не підкачай.

І справді, столичний власкор не підкачав та продемонстрував високий клас роботи, оскільки вранці Берідзе таки справді знайшов на столі три аркуші паперу, списані відносно розбірливим «курячим» почерком людини, яка давно вже звикла набирати тексти на комп’ютері. Почав читати з недовірою, однак коли закінчив, то захоплено вигукнув:

– Ну, Спартаку Андрійовичу, ти таки могьóш працювати!..

– Не могьóш, а мóгєш, – радісно віджартувався власкор, копіюючи кіногероя Леоніда Бикова.

Кабінет директора Канівської ГЕС, Канів, 29 березня 2002 року

Кабінет директора Канівської ГЕС, Канів, 29 березня 2002 року

У двері постукали.

– Заходьте, будь ласка! – Синенко відірвався від паперів і перевів погляд на четвірку журналістів, котрі саме ввалилися всередину. Особливо цей незграбний «головастик» – усміхнений, проте з чіпким поглядом трохи примружених, уважних блакитно-сірих очей.

…Ще вчора вранці вони телефонували з Трипільської ТЕС. Попереджали, що вже виїжджають. І після того – немов крізь землю провалилися! Хоча, здавалося б, скільки тут їхати?! По трасі – це ж не по сільській ґрунтівці… Циклон, який накрив північ і центр України в понеділок, давно минув – отож погода була пречудовою!.. Тоді куди ж вони поділися?!

Зрештою Іван Васильович вирішив, що очікувані гості, мабуть, затрималися в Трипіллі… через природну цікавість. Так-так, скільки він стикався з журналістами, стільки ж переконувався, що всім їм притаманна ця риса характеру. А Трипілля – це ж і Дівич-гора, і Змієві вали, і Музей трипільської культури… У них там, на Донбасі, такого нема! Своє щось є обов’язково, не може не бути. Але такого, як тут – точно нема!.. Отож і затрималися, нічого дивного.