Майор щосили хряцнув кулаком по столу.

– У нас же всі польоти скасували, всі навчання! Навчайтеся, на землі сидячи, – от що нам кажуть, а як?! Як навчити пілота, у повітря не злітаючи. На тренажерах?! О-о-о, так, багато на тренажерах навчишся!.. І так скрізь – який рід військ не візьми. Всім нам, воякам, кажуть: «Україна вже майже дванадцять років без кількох днів є незалежною, і нас за цей час ніхто не завоював. Значить, нікому ми нах** не потрібні! Отож сидіть собі на дупах, проводьте навчальні заходи й робіть вигляд, що вам усе ото наравіцца». А я не хочу вигляд робити – я хочу по-справжньому жити! ЖИТИ я хочу, Василісо! А як – не знаю… Був би живий твій Едуард Рустамович – він би мене зрозумів, а ти… А-а-а!..

Тоді удовиця Давлетова сама наповнила Гордію Нікандровичу келих горілкою. Він подивився на неї з неприхованою вдячністю, знов вилив оковиту собі в горлянку, поморщився, крекнув, але так і не закусив…

Хірургічне відділення клінічної лікарні № 15, вул. Григорія Сковороди, № 2а, Київ, кінець грудня 2003 року

Хірургічне відділення клінічної лікарні № 15, вул. Григорія Сковороди, № 2а, Київ, кінець грудня 2003 року

Терезка завжди обурювалася, коли він переймався справами підшефного бомжа – Назара Амосовича Дунця.

– Спарику, ну чесне слово, ти місцями або все ж до неможливості дурний, або ж наївний! Нащо тобі оце смердюче нещастячко?! Я його протестувала: з точки зору соціології – це повністю вичерпане «дно», яке вже нема куди пробивати. Скажи, щоб він гуляв подалі від тебе й загалом позабув про твоє існування.

– Ні, Терезко, не можу, – зітхав журналіст і додавав: – Ніяк не можу. Що забажаєш – те й роби, що хочеш про мене думай… Але не можу.

– Чому?! Чому-у-у?

– Бо це вище моїх сил.

– Висловлюйся зрозуміліше, будь ласка!

Спартак зазвичай лише рукою махав, проте одного разу все ж розповів коханій про історію їхнього з підшефним бомжем знайомства. Про те, як уже доволі давно – років сім тому – Зореслав Бурбела почав потроху схиляти його до думки щодо вступу до Спілки письменників. Причому це було ще до ліквідації лабораторії високотемпературного паяння ІЕЗ імені Патона, а отже, до того, як Зореслав запросив Спартака на роботу до тижневика «Селянин»…

От саме тоді він почав потроху навідуватися на різноманітні творчі заходи в Будинок письменників. Звісно, туди приходили всякі люди з найрізноманітнішими намірами. І звісно ж, вистачало поміж них і так званих «стололазів» – тих, хто розраховував задурно поїсти й випити на фуршетах. Невдовзі серед них Спартак примітив неохайно вдягненого старигана, на грудях якого, тим не менш, була причеплена ювілейна медаль «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Річ у тім, що така сама медаль була єдиною нагородою його любого дідуся Сьоми, яку мама Гатя ледь-ледь випросила у брата на пам’ять про померлого тата. Решту ж нагород, разом з бойовим дідовим пістолетом і саморобною фінкою, дядько Льоня втопив у Дніпрі біля греблі ДніпроГЕСу. Отож і впала Спартакові в око нагорода на грудях бомжа…