– Спарику, ти мене дивуєш! – обурювалася усім цим Терезка. – От скажи, будь ласка, хто з нас єврей: ти чи все ж таки я?!

– Ґалахічний єврей в нашій парі все ж таки я. А ти у нас красна паняночка з польсько-чеського шляхетного роду Новаків, замаскована під файну україночку Комарницьку. А з чого це ти?..

– А з того, мій любчику, що ти жахливо непрактичний. От зізнайся, що заважає тобі використовувати кипучу енергію твого бомжа-орденоносця в мирних цілях із загальною користю?! От що?..

– Так я ж і використовую!

– Яким чином?! Ти ж цього дармоїда підгодовуєш, ліки йому, телефонну картку… туди-сюди. А от нащо?!

– Пояснюю: чим довше Назар Амосович лишатиметься живим-здоровим, тим довше прибиратиме могилу Лесі Українки. А це, погодься…

– Гаразд, згодна. Маєш рацію. Але якщо твій бомж і справді регулярно прибирає могилу поетеси… Можливо, ти б його попрохав заразом доглядати ще й могилу твоїх дідуся з бабусею і тата?! Це ж той-таки Байковий цвинтар. Отож мамі Гаті вийшло б полегшення, бо прибирання на цвинтарі її дуже вимотують, просто нема сил дивитися, як вона, горопашна… А так бомжеві можна було б кидати ті самі копійки за доглядання вашої могили. І всім добре: і мамі твоїй, і безхатькові.

– То ти гадаєш, мама Гатя передовірить таку важливу справу… ні, навіть таку святу місію сторонній людині?! Там спочивають її чоловік та її батьки, отож мама їздить поплакати на їхню могилу, душу відвести. Отже, частота її кладовищенських поїздок від того не зменшиться.

– Ну-у-у… Можливо, ти маєш рацію.

– Маю, Терезко, маю. Все ж таки ти знайома з моєю мамою якихось пару років, а я – цілих сорок. Отож давай-но відділяти мух від котлет…

На тому їхня відверта розмова щодо бомжа-орденоносця й завершилася. Як і раніше, Спартак потроху допомагав знедоленому чоловікові, чим тільки міг.

* * *

Вчора був понеділок, 29 грудня. Перший робочий день тижня в редакції «Політики і культури» розпочинався близько 11:00 з планірки в кабінеті головного редактора. Отож на своє робоче місце у відділі «Тема» Спартак потрапив години через півтори – вже в районі обіду. Але не встиг навіть присісти за стіл, як пролунав телефонний дзвінок:

– Алльо, Спарику! Це ти?.. Тебе майже не чутно, – прорипів з навушника слухавки старечий голос Назара Амосовича.

– Я теж погано вас чую, хоча кричати не можу, – відповів він. – Як там ваші справи, як ся маєте? До Нового року вже готуєтесь?..

– Спарику, я в лікарні.

– В якій саме?! Що сталося?! – моментально напружився він.

– Мені потрібно все, як завжди: мило, бритва, йод і вата.

Як старий медпрацівник з неабияким стажем, Дунець нізащо не міг собі дозволити такої розкоші, як перебування в стінах медичного закладу в неохайному вигляді. Це на вулиці він не відрізнявся від решти задрипаних безхатьків, але не в стінах медзакладу… Спартак давно вже звик до цього, а тому спитав буквально на автоматі: