– Вчора до нього так ніхто з медсестричок і не підійшов, хоч я до їхнього посту дочалапав ще раз. Отож я собі лежу і прислухаюся, як той кричить… усе скрикує та скрикує… Замовк лише глибокої ночі, проте підійти до нього я не наважився. Темно… А на ранок… Виявляється, він уже захолов давно.

Дунець ненадовго замовк, а далі мовив перелякано:

– А потім прийшов він…

– Хто прийшов?! – не зрозумів Спартак.

– Палатний лікар. Прийшов і як роззявив на мене ротяку: «Ти чого тут розлігся?! Ти все одно подохнеш так само, як і цей подох! Анумо вимітайся звідси – бо нема чого мені статистику псувати! Я за годину повернуся, то щоб тебе тут і духу не лишилося!..»

– Що, невже отак і сказав?! – Спартак не вірив власним вухам. – У вас же нога хвора, у вас температура… бронхіт із загрозою запалення легенів…

– Так і сказав, Спарику!.. У мене ондо свідок є.

Безхатько кивнув на закутаного ковдрою чоловіка, і той погойдав бровами на знак згоди.

– Повір вже мені, Спарику! Ти ж мене знаєш…

– Знаю, Назаре Амосовичу. Я вас знаю, та цей мерзотник не знає мене.

В голові вже сам собою склався приблизний тезовий план статті. Щоправда, бракувало деяких деталей… Ну, то нічого: змотатися на Печерськ в редакцію «ПіКу», взяти відповідного листа, по всій формі завіреного печаткою, – й нікуди вони не дінуться! Матеріал якийсь посунути – тоді новорічний «жахлик» про лікарню № 15 завтра ж піде на друк!.. Хоча б на шпальту… а втім, можна і на розворот, якщо постаратися.

Але попервах треба б Дунця заспокоїти – ондо як горопашного діда пропасниця б’є. Це від переляку чи через підвищену температуру?! Втім, байдуже… Головне – сволота-лікар!.. Отже, на вулицю з температурою?! Статистика у нього, бачте!.. Ну-ну.

– А втім, Назаре Амосовичу, не треба думати про всяких паскуд, – показово-радісним голосом мовив Спартак.

– Як же не треба, Спарику?! Він же мене!.. В мороз на вулицю!..

– А отак не треба. Ви краще згадайте, яку громадянську панахиду ми влаштували цього літа на могилі Лесі Українки! Пригадуєте?..

– О-о-о, так-так! Знатна була панахида.

Бомж явно зрадів спогадам, запосміхався, внутрішньо рослабився, припинив нервувати. Тоді вони, перериваючи один одного, почали повторно перебирати всі деталі того дійства в ознаменування 90-х роковин з дня смерті Лесі Українки: як Спартак за допомогою кольорового принтеру роздрукував на цупкому папері красиве запрошення народному хору з Черкас… як приїхали хористи… А ще прийшов чоловічий квартет «Явір»… і хто ще був на їхньому зібранні, хто які промови говорив… І як Дунець стояв струнко, тримаючи на плечі великий прапор України… І як наприкінці всі дякували йому за запрошення – але ніхто не знав, як його звуть!..