Ось саме на піку їхніх спогадів до палати вихором увірвався довготелесий лікар у сніжно-білому халаті. Й одразу ж несамовито загорлав на безхатька:
– Ага-а-а, то ти й досі тут?! Чого розлігся, падло немите?! Я що тобі наказав зробити, га?! Я кого запитую – тебе чи?..
Тут колючий погляд лікаря вперся у відвідувача:
– А хто це тут до нас завітав, скажіть на милість?!
Між тим, Спартак зрозумів, як треба діяти. Нещодавно в їхньому журналі була чудова стаття про східні єдиноборства. Зокрема, про айкідо. А у тієї боротьби цікава філософія: використати енергію супротивника для перемоги над ним! Отже, негідник у білому халаті нападає?! Чудово!..
Губи самі собою склалися в дурнувато-улесливу посмішку й вимовили:
– Здрас-с-сє-є-є!..
І легеньке кивання головою. І кліп-кліп очима.
– Ти хто такий?! – загорлав лікар на Спартака. – Хто ти такий, я кого запитую, га-а-а?! А нумо кажи!
– Я?..
– Головка від *уя! Звісно, ти-и-и! Ти шо, родич цьому? Як його?..
«Овва, він уже й матюкається!» – подумав Спартак. При цьому фальшива посмішка розпливлася аж до вух, а губи самі собою мовили:
– Ні-і-і… знаєте, я йому не родич…
«Зараз має бути запитання, ким я доводжуся Назарові Амосовичу», – подумав Спартак. І лікар аж заверещав несамовито:
– Як це не родич?! Як не родич?! А хто ти тоді йому?
– Ги-ги-и-и!.. – саме собою зірвалося з вуст. І знов кліп-кліп очима. Але далі Спартак зосереджено наморщив чоло й заходився обмацувати кишені, хоча насправді прекрасно знав, у якій з них лежить редакційне посвідчення. При цьому, немовби в пошуках підтримки, озирнувся ліворуч-праворуч. По обличчю безхатька було видно, що сердега геть нічого не розуміє. Той, хто лежав біля вікна, спостерігав за Спартаком з неприхованим презирством. Такий самий вираз обличчя бував у дяді Льоні, коли він цідив через губу: «Ти, племінничок мій, повний нездара й безвільна ганчірка».
Ну що ж, він витиснув із ситуації максимум – тепер контратака!..
– Та я так, знаєте… – мовив Спартак, продовжуючи обмацувати кишені. – Я йому не родич, а-а-а…
– Хто-о-о?
– Просто журналіст.