– Треба переговорити. На пару слів буквально…

Відчутно хитнувшись, лікар пошкандибав до вхідних дверей палати.

– Поговорити треба? Гм-м-м… Що ж, поговоримо.

Спартак попрямував слідом за лікарем. На ходу озирнувся й підморгнув бомжеві. Про себе попутно відзначив, що тепер Дунець і другий пацієнт дивляться на нього з неприхованим отетерінням.

Вони вийшли в коридор, сходами спустилися до напівтемного холу першого поверху, де їх ніхто не міг почути.

– Ну, а тепер, коли ми нарешті лишилися сам на сам, поясніть, будь ласка, як ваша людська совість дозволяє викидати хвору, з температурою, літню людину на грудневий мороз?! Чи у вас загалом совісті не лишилося?..

– Ні-ні, це ви скажіть для початку: ви справді не родич цьому бомжеві?! Без обману, справді?..

Деякий час вони дивилися один на одного. Нарешті Спартак скривився, знов видобув посвідчення і тепер уже тицьнув його лікареві під ніс:

– Ось, гляньте знов. Посвідчення справжнє. Я справді редактор відділу «Тема» журналу «ПіК» Спартак Андрійович Сивак. Дуже люта стаття про ваше «видатне» відділення душогубів справді буде готова не пізніше, ніж за три години: мені б лише до редакції доїхати та за комп’ютер сісти. Стаття буде написана так, що не прикопаєтеся при всьому бажанні, – бо там не буде нічого, окрім правди… Як редактор відділу, місце для неї я знайду, посунувши якісь інші матеріали. Після Нового року цей реалістичний «жахлик» прочитає двадцять тисяч не найдурніших людей. І окремо я попіклуюся про те, щоб це число потрапило в Міністерство охорони здоров’я. Повірте, стаття ляже на стіл міністрові. Продовжувати далі?.. Чи ви вже уявили всі наслідки для себе й для всіх ваших колег?!

Зблідлий лікар мовчав, утупившись поглядом у підлогу.

– Я чекаю, – нагадав Спартак.

– Я теж спитав, чи ви не родичі, часом?..

– Господи, і чого ви за цей пункт вчепилися?.. Ні, ми не родичі. Просто я колись зробив про Назара Амосовича матеріал й відтоді потроху підтримую його матеріально. Ви, загалом-то знаєте, що він колись був лікарем?! Він же ваш колега! І загалом, видатна людина…

Десь за чверть години Спартак розповів коротко про життєвий шлях лікаря Дунця, про два пережиті голодомори й німецьку окупацію, про його участь у ліквідації наслідків Куренівської трагедії, про упередженість щодо «мирного атому» і моральний спротив радянській каральній психіатрії, про духовний подвиг на схилі літ – добровільний догляд за могилою Лесі Українки. Потім підбив підсумок:

– Про все це я дізнався, коли писав статтю про Назара Амосовича. А те, що цей по-справжньому інтелігентний чоловік у віці «за сімдесят» опинився на вулиці, – це його біда, а не провина. І він заслуговує на підтримку, а не на те, щоб ви вбили його, викинувши хворого на мороз.