– Але ж, Спарику! Кузя твій і в Москві видається, і в Петербурзі, ти сам казав. Тоді як ти тут микаєшся…

– А по-друге, мамуню моя люба, це моє діло, де видаватися!

– Ой-йо-йой, можна подумати! Які ми гордови-и-иті-і-і!..

– Якщо я сказав, що проб’юся тут, у Києві, отже, проб’юся. А щодо «МосЕкспо», то вони усім добрі, окрім одного: це закордонне видавництво, і всі українські письменники там підвішені на пташиних правах. Зрозуміло?

– Ні… Якщо чесно, то не зрозуміло. З якого це переляку Москва – і раптом чужа?! Теж мені закордоння… Та там же ж усі наші! А ми – їхні.

– У них – Росія, у нас – Незалежна Україна.

– Ой-ой, незале-е-ежна, прям’таки!..

– Крив’таки, – нередражнив її Спартак. – Коротше кажучи, мамо, не про те ми з тобою говоримо. Пробиватися зі своїми книжками я буду не там, а тут. Булгаков стверджував, що «рукописи не горять», тому…

– Ой, тільки не треба мені про цього твого Булгакова казати! – мама Гатя аж підстрибнула. – Він такий жахливий антисеміт, Булгаков твій…

– Мамо, та ти візьми й почитай спочатку, а потім поговоримо. Це ж така чудова фантастика, що й не передати! «Майстер і Маргарита», «Собаче серце», «Фатальні яйця»…

– Ні-ні, синочку, не хочу й не буду читати усі ці страхітливо мерзотні книжки. Мені Інеса про них розповідала таке, що я більше чути не хочу! «Дні Турбіних» і «Біла гвардія» – це так. До чого майстерно Дворжецький зіграв Хлудова!.. Але фантастика Булгакова – це щось бридке й жахливе.

– А «Собаче серце»?! Ти ж кіно із задоволенням дивилася.

– Кіно – це з Євстигнєєвим і з Карцевим?

– Так-так!

– Кіно смішне, так. Але подумати страшно, що цей Булгаков твій про Швондера написав, якщо Карцев такого придурка зіграв… От мій любий дідусь Арон Маркович, а твій прадідусь, наприклад, теж управдомом був – і що ж?! Надпорядний чоловік! Скільки він людей урятував!.. А до чого шикарний похорон йому за це влаштували – на руках домовину несли ті, кого він урятував! Ти хоч знаєш про це?!

– Мені про прадідуся чужі люди нагадували, а ти мовчала. А чому?.. – мовив Спартак доволі стримано.

– Я ж не знала, що ти у мене письменником виростеш! – з викликом відповіла мама Гатя. – От ти в журналі працюєш, так? От і написав би статтю: мій прадідусь Арон Маркович був героєм… Чому не напишеш?!

– Бо журналіст не може писати про родича, це неетично. От якби…

– Не-ети-и-ич-но-о-о… Ви тільки гляньте на нього! – вона сплеснула руками. – А виставляти євреїв негідниками, як цей твій антисеміт Булгаков, – це етично чи ні?! Не очікувала такого від мого синочка, який завжди здавався нібито розумним.