– Ні-ні, Зоряно. Зовсім ні.

– А чому тоді?!

– Бо не я це все вирішую.

– А-а-а, он воно що… То ти в цьому вашому… як там його?!

– У мерчендайзинґу.

– Отож! Ти там не головний?

– Звісно, що ні. Наді мною є директор.

– Ага-а-а… Ну, тоді ось що скажу тобі: ти не побачиш сина…

– Але ж, Зоряно, це нечесно!..

– Чесно, не чесно, але сина ти не побачиш, доки не станеш або директором того твого мен-чен-денґу, або не зведеш із таким директором мого двоюрідного брата, так-от!..

– Зоряно, це нечесно і підло. До того ж, ти…

– І хто ж я така?! Самиця?! Вовчиця?! Чи все разом?..

– С-с-сучка ти, от хто.

– Ах-ха-ха-а-а!.. – дзвінко розсміялася вона. – Ах-ха-ха-а-а!.. Сучка, отже!.. Гаразд, якщо так, то ти точно не побачиш сина, доки не виконаєш однієї з трьох моїх умов. Давай або так – або ніяк.

– Тобто вже зароблені мною гроші тебе більш не цікавлять?!

– Ну чому ж… Цікавлять, навіть дуже. Просто то була умова попередня, а ця – постійна. От що я тобі скажу. А до того сина ти не побачиш, і край!

Клінічна лікарня № 12, вул. Професора Підвисоцького, № 4а, Київ, пізній вечір 1 жовтня 2004 року

Клінічна лікарня № 12, вул. Професора Підвисоцького, № 4а, Київ, пізній вечір 1 жовтня 2004 року

– Перепрошую…

Огрядна літня жінка, простоволоса, в небесно-синьому байковому, розцяцькованому дрібнесенькими квіточками халатику з перламутровими ґудзиками неприязно дивилася на нього. Назар Амосович прекрасно розумів причину такого ставлення. Ще б пак: років двадцять тому він би і сам, ймовірно, дивився на себе, нинішнього, з погано прихованою огидою. Але, живучи на вулиці не один рік поспіль, лишатися акуратним і чистеньким неможливо, як не намагайся.