– Та хіба ці шашлики можна їсти?! – здивувався хтось із письменницького натовпу. – Вони ж у цій хімічній кіптяві… Бр-р-р!

– Хай що хочуть, те й роблять із цим м’ясом! Це літературний шашлик, підсмажений на наших рукописах, – весело відповіли близнюки. – Що хотіли, те й отримали! Нехай споживають, що заслужили.

На тому й розійшлися.

Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, кінець серпня 2004 року

Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, кінець серпня 2004 року

– Ого-го-о-о!.. Валько, звідки у скромного вчителя молодших класів узялися такі от гроші?!

– Причому, Зоряно, я тобі скажу без зайвої скромності, що гроші у мене тепер водяться неабиякі! Що особливо добре помітно в нашому провінційному містечку.

– Так-так. Мушу визнати, що порівнювати тебе з Васісуалієм Лоханкіним тепер спадає на думку останнім… Ой, тобто все якраз навпаки: на Васісуалія Лоханкіна з його класичним: «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – спадає на думку в останню чергу. Отак все заплутано.

Трохи помовчали.

– Н-ну-у-у?..

– Чого тобі ще бракує? Запитуй.

– Гаразд, а етот… як його?..

– Мерчендайзинґ[114].

– Так-так… Отже, за цей твій марчан… мерчар… Коротше, за черговий твій «-інґ» таки справді платять добре?

– Справді.

– Хто б міг подумати… До речі, а мого двоюрідного брата ти міг би прилаштувати в цей ваш… У свій цей «-інґ», коротше кажучи?

– Ні, не міг би.

– А чому?

– Тому що…

– Ти не хочеш, щоб на всі Суми був іще такий самий «-інґ», як-от Валько Щепанок?