– Що?
– Назаре Амосовичу, ви тільки дочекайтесь!.. Дотягніть!.. Я вас дуже прошу. Дуже-дуже! Щойно ми повернемося до Києва – й я одразу ж до вас!.. Якби ви до нашої Подільської лікарні лягли – я б і вночі забіг, от хоч просто зараз. Я ж усе сьогодні в обід приготував…
– Нічого, Спарику, нічого страшного. Я почекаю. Дотягну. Головне, щоб у вас із Терезкою… А так я сам винен, що мене аж на Печерськ занесло.
– Ви не сердитесь?
– Звісно, що ні. Ваше діло молоде…
– Ну, тоді тримайтеся, Назаре Амосовичу!
– Авжеж, Спарику, авжеж триматимусь. А ти займайся молодою дружиною, воно, кохання, знаєш…
Але в його думках негайно постав образ щасливої молодої дружини Валюньки, якою вона була в день їхнього весілля, яке гуляли в тоді ще не затопленій Бакоті. А цей світлий дівочий образ у свою чергу заступили кремезні здоровані – Валюньчині брати. Ті самі, які, за вказівкою сестри, викинули з прекрасної затишної квартири й відвезли в Житомир на залізничний вокзал Назара Амосовича, у якого з роками згасла чоловіча сила. Засмутившись від таких спогадів, бомж мовив просто:
– До побачення, Спарику. Як повернешся, я тобі подзвоню.
І от дивина: варто було вимовити ці слова, як його огорнув цілковитий спокій, що перейшов у дивне лагідне умиротворення. Цікаво, що це?! Невже так діє підвищена температура?..
– До побачення, Назаре Амосовичу, – між тим пролунало із слухавки. – Головне, дотягніть до мого повернення!.. Дуже прошу. Тримайтеся…
Однак старий уже спокійно повісив слухавку, прекрасно розуміючи, що до 8 або 9 жовтня він, на жаль, не дотягне. Точно. З гарантією.
Чернівці, 22 листопада 2004 року
Чернівці, 22 листопада 2004 року
Чорний як ніч Land Cruiser Гжесюка розсікав нічний морок майже по-піратськи тихо, під одноманітне гудіння двигуна і м’який шурхіт шин по асфальту.
– Спартаку Андрійовичу…
– Шо? – відгукнувся головред, занурений у власні думки.
– Куряче капшо! – трохи ображено відреагував Ричард Бернардович, втім не відриваючи погляду від освітленої фарами траси. – Скажи краще, як тобі моя автівка – подобається чи-и-и… не дуже?..
– А чого ж? Нормальна така «тойота».
– Норма-а-альна-а-а!.. – передражнив його шеф-редактор. – Ти хоч би плавність ходу оцінив. Знаєш, з якою швидкістю ми йдемо?!