На щастя, це був він.

– Спарику!.. Алльо, Спарику?.. Це я.

– Назаре Амосовичу, ну нарешті! Скільки можна?! Ми ж говорили близько другої дня, а вже пів на одинадцяту ночі.

– Спарику, допоможи… Мені треба все, як завжди: бритва, мило, ліки…

– Знаю, Назаре Амосовичу, знаю! Все підготовлено. Чи ж ви забули?! Ми ж удень поговорили, ви тоді повідомили, що застудилися, що вам зле…

– Так, Спарику, так! Мені дуже, дуже зле. Я просто себе не тямлю.

– Розумію, Назаре Амосовичу. Отож ми домовилися, що ви спуститеся з Хрещатика в метро, доїдете до нашої п’ятнадцятої лікарні, де вас уже знають. А я ввечері прийду і все вам принесу.

– Домовилися, Спарику, так.

– То ви в лікарні вже нарешті?! Тут від Хрещатика через Майдан – лише дві зупинки метро. Скільки ж можна звідти їхати?!

– Я в лікарні, Спарику. Але не в п’ятнадцятій.

У слухавці запало тривале мовчання, потім крижане:

– Не в п’ятнадцятій? А в якій тоді?..

– У дванадцятій, що на Печерську.

– Що-о-о?! Це на Підвисоцького?

– Так.

Нове мовчання, потім несподівано жалібне:

– І як же вас занесло туди? Ми ж домовлялися. Я ж усе приготував…

– То принеси!..

– Як?! Від редакції «Буржуїна» до п’ятнадцятої лікарні – лише один квартал, мені туди-назад збігати – хвилин двадцять на все про все. А на Підвисоцького діставатися й потім назад – години півтори. Це метро вже закриється, я тривіально не встигну. Тим паче ми закінчуємо верстку поточного числа, я ж у редакції не сам, зі мною дизайнер і коректор, і працювати нам щонайменше до півночі… а може, й за північ!..

– То нічого, Спарику! Нічого жахливого, завтра зранку привезеш.