– Перепрошую, добродійко, де тут телефон-автомат? – повторив він.

– Добро… як-як ти мене там обізвав?! – в її словах відчувалася образа.

– «Добродійкою» я вас назвав.

– Добро… дійкою? А шо воно таке? Шо це я тобі такого доброго вдіяла?

– Та-а-а… Є таке слово.

– Шось не чула я такого… подозрітєльного. Та й сам ти увесь із себе… подозрітєльний.

– Ох… Не звертайте уваги. Мені б лише телефон-автомат знайти – оце й буде те добро, яке ви мені заподієте.

– Ач який!.. Ну ладна. Ка-арочє… одно тама твій телехвон, за углом.

І махнувши рукою кудись ліворуч, жінка попрямувала коридором, човгаючи по бетонній підлозі стоптаними капцями.

– Дякую, – мовив їй у спину Назар Амосович. Жінка на це ніяк не відреагувала, продовживши прямувати темним коридором.

– Дякую, добродійко, – кинув їй у спину старий. І пішов шукати у вказаному напрямі. На щастя, телефон-автомат був там, де вказала жінка. Не обдурила, отже… І це добре!

І вже вставивши у шпарину абонентську картку, Назар Амосович раптом второпав: овва, вони ж домовлялися про інше! То що ж тепер робити?! Хтозна… Лишалося сподіватись на кмітливість Спартака. На те, що його розумна єврейська голова таки щось придумає…

Він набрав його домашній номер.

– Алє-улю?.. – спитав у навушнику дзвінкий дівочий голос. Мабуть, це його дівчина. Терезка, чи як там її звати…

– Перепрошую, а Спартак вдома?

– Ні, він усе ще на роботі. І ще довго не з’явиться.

Голос став крижаним. Мабуть, упізнала, хто телефонує.

– Перепрошую, я не хотів вас потривожити.

Він смикнув за важіль і тепер уже набрав його робочий номер.

– Редакція журналу «Буржуїн».