– Авжеж, авжеж, ти не помиляєшся, це справді я.
– Але якщо я не помилився, то, мабуть… знов ЗАПІЗНИВСЯ?..
Нижня частина янгольського обличчя репнула вогненною тріщиною, звідки полилася нестерпно-сліпуча лава гучного реготу, який, тим не менш, не обпікав, а чомусь п’янив і веселив. Спантеличений Спартак хотів дещо спитати, однак вважав за краще промовчати, дочекавшись, коли співрозмовник нарешті заспокоїться.
Це сталося так само раптово, як раптовим був і напад сміху:
– Ні, на відміну від минулого, цього разу ти нікуди не запізнювався.
– Тоді я тут… мабуть, через свого підшефного бомжа?..
– Через Назара Амосовича?! Ні-ні, з чого б це раптом?
– Бо я йому не допоміг, коли він телефонував до мене востаннє. Ймовірно, я таки мусив відкласти подорож до Угорщини й, навіть ризикуючи «медовим тижнем», проведеним разом з Терезкою, зайнятися порятунком бомжа?! Бо він же мені так довіряв, а я!..
– Спартаку, ти мене дивуєш, – у голосі Багряного Янгола знов прослизнули веселі нотки. – Твій підшефний отримав усі життєві уроки, відміряні на його земний шлях. Тепер він у Вирії. Хочеш поглянути?
– Звісно, хочу!
Багряний Янгол змахнув правим крилом. Від цього помаху немовби фіранка відхилилася убік, відкривши прохід до якогось іншого прекрасного світу, де на березі чи то річки, чи то струмочка в прохолодній тіні гігантського дуба приліг на шовковисту смарагдову травичку… маленький босоногий хлопчина, вдягнений у простеньку лляну буденку й такі самі лляні домоткані штанята. Вдивляючись по-дитячому наївними оченятами в недосяжну волошкову небесну синь, він при цьому гриз ті самі ласощі, які ще за життя вважав найсмачнішими у світі.
– Неймовірно!.. – пробелькотів уражений Спартак.
– Що саме тебе дивує?
– Що він знов маленький. І-і-і… щоб єврейська маца – і раптом в українському Вирії?! Якось воно в голові не вкладається, чесне слово.
Знов довкілля здригнулося від янгольського реготу:
– Ти ж сам йому відніс новорічний подаруночок в лікарню! Отож твій підшефний і згадав… Утім, не станемо заважати блаженному, який впав у дитинство. Нехай насолоджується спокоєм.
Новий помах крила – і золота фіранка впала на місце.
– Якщо не через Назара Амосовича, то мене затягли сюди… мабуть, через батька? Адже мама Гатя час від часу докоряє мені, що я, мовляв, так і не зрозумів тата та життя…
– І знов не вгадав.
Інша золотава фіранка відхилилася тепер уже від помаху лівого крила. За нею була простора спальня, у напівтемряві якої Спартак тим не менш напрочуд легко розгледів королівське ліжко з височезним балдахіном, на якому в приємно-м’якій піні ідеально-білих простирадел мирно спав чоловік, обличчя якого було до болю знайоме…