– Авжеж, авжеж, ти не помиляєшся, це справді я.

– Але якщо я не помилився, то, мабуть… знов ЗАПІЗНИВСЯ?..

Нижня частина янгольського обличчя репнула вогненною тріщиною, звідки полилася нестерпно-сліпуча лава гучного реготу, який, тим не менш, не обпікав, а чомусь п’янив і веселив. Спантеличений Спартак хотів дещо спитати, однак вважав за краще промовчати, дочекавшись, коли співрозмовник нарешті заспокоїться.

Це сталося так само раптово, як раптовим був і напад сміху:

– Ні, на відміну від минулого, цього разу ти нікуди не запізнювався.

– Тоді я тут… мабуть, через свого підшефного бомжа?..

– Через Назара Амосовича?! Ні-ні, з чого б це раптом?

– Бо я йому не допоміг, коли він телефонував до мене востаннє. Ймовірно, я таки мусив відкласти подорож до Угорщини й, навіть ризикуючи «медовим тижнем», проведеним разом з Терезкою, зайнятися порятунком бомжа?! Бо він же мені так довіряв, а я!..

– Спартаку, ти мене дивуєш, – у голосі Багряного Янгола знов прослизнули веселі нотки. – Твій підшефний отримав усі життєві уроки, відміряні на його земний шлях. Тепер він у Вирії. Хочеш поглянути?

– Звісно, хочу!

Багряний Янгол змахнув правим крилом. Від цього помаху немовби фіранка відхилилася убік, відкривши прохід до якогось іншого прекрасного світу, де на березі чи то річки, чи то струмочка в прохолодній тіні гігантського дуба приліг на шовковисту смарагдову травичку… маленький босоногий хлопчина, вдягнений у простеньку лляну буденку й такі самі лляні домоткані штанята. Вдивляючись по-дитячому наївними оченятами в недосяжну волошкову небесну синь, він при цьому гриз ті самі ласощі, які ще за життя вважав найсмачнішими у світі.

– Неймовірно!.. – пробелькотів уражений Спартак.

– Що саме тебе дивує?

– Що він знов маленький. І-і-і… щоб єврейська маца – і раптом в українському Вирії?! Якось воно в голові не вкладається, чесне слово.

Знов довкілля здригнулося від янгольського реготу:

– Ти ж сам йому відніс новорічний подаруночок в лікарню! Отож твій підшефний і згадав… Утім, не станемо заважати блаженному, який впав у дитинство. Нехай насолоджується спокоєм.

Новий помах крила – і золота фіранка впала на місце.

– Якщо не через Назара Амосовича, то мене затягли сюди… мабуть, через батька? Адже мама Гатя час від часу докоряє мені, що я, мовляв, так і не зрозумів тата та життя…

– І знов не вгадав.

Інша золотава фіранка відхилилася тепер уже від помаху лівого крила. За нею була простора спальня, у напівтемряві якої Спартак тим не менш напрочуд легко розгледів королівське ліжко з височезним балдахіном, на якому в приємно-м’якій піні ідеально-білих простирадел мирно спав чоловік, обличчя якого було до болю знайоме…