– Назаре Амосовичу, ви геть усе позабували, – по голосу відчувалося, що він мало не плаче. – Я ж казав, що ми з Терезкою побралися нарешті…

– Авжеж! Я вас обох вітаю.

– Не в тім річ. Завтра об одинадцятій нуль-нуль ми мусимо бути на Південному вокзалі. Бо зараз тут доверстується журнал, я йду додому, коли вже вийде. А рано-вранці – підйом, пакуємо валізу й бігом на вокзал. І на тиждень в Угорщину! Це буде такий собі «медовий тиждень»…

– Я вас знов вітаю…

– Але весь цей час мене в Києві не буде. Цілий тиждень!..

І тут Назар Амосович нарешті второпав.

– О-о-ой, Спа-а-арику-у-у… А що ж його робити?! Хто ж мені все це принесе?.. Та й ще одна біда мене спіткала: я по дорозі свій паспорт українізований загубив, уявляєш?! В кишені у мене лишилася тільки зроблена тобою ксерокопія, але ж вона пожмакана, і там не всі сторінки…

– Назаре Амосовичу! Як же ви свій знаменитий паспорт загубили?

– Та якось так… що й сам не знаю, як. Зовсім у мене з головою не те… Не знаю, Спарику, не знаю. Але лікарям тим треба підтвердити, що я – це я, Назар Амосович Дунець, а не хтось іще. То що з цим робити, як вважаєш?

– А я не знаю, що його робити! Не знаю, Назаре Амосовичу… Подумати треба. Як вас занесло на Підвисоцького?! От я чого не розумію.

– Я й сам не розумію, Спарику. Дійсно… – бомж напружився, пригадуючи. – Дійсно, ти казав мені, щоб я їхав на Поділ… Але мене немовби чорти вхопили. І я йшов оце на Печерськ… Йшов… Пішки.

– ПІШКИ?! Назаре Амосовичу, вам же зле! Ви вже були застуджені – й раптом пішки?! З Хрещатика аж туди?..

– Кажу ж, я себе не тямив, ото й занесло. Дурень я, дурний дурень…

Нове мовчання. Потім почулося сумне:

– Назаре Амосовичу, я не зможу вам допомогти. Ніяк. При всьому моєму палкому бажанні й готовності.

– Але ж, Спарику!.. Мені зле, у мене температура… Я не тямлю себе.

– У мене цейтнот. Ми будемо верстатися години до першої ночі, десь так. Потім додому, зранку складаємо речі – й на вокзал. І повернемося ми з Терезкою лише дев’ятого жовтня.

Помовчали, думаючи кожен про своє. Тоді бомж приречено мовив:

– Ну що ж, Спарику, твоє діло молоде, сімейне. Звісно, їжджайте в Угорщину. Хай у вас усе складеться добре… принаймні краще, ніж склалося у мене з Валентиною, брати якої мене на вулицю викинули. Я вам з Терезкою того щиро зичу. Від щирого серця зичу, повір.

– Назаре Амосовичу!..