Светлый фон

Втім, і ці надії на спокій виявилися марними, бо посеред редакційної кімнати вже стояв Гжесюк і, як шеф-редактор їхнього часопису, на підвищених тонах наполягав на тому, аби заступниця головного редактора Стефанія Радомирівна негайно їхала на Майдан Незалежності та без двох десятків бліц-інтерв’ю не поверталася.

Чому замголовреда всіляко опиралася (причому на всю силу легенів), Спартак не розумів. Тим паче, зважаючи на розкішний помаранчевий бант, прикріплений до її сукні на грудях… І лише хвилин через п’ять второпав, що Стефанію Радомирівну попросили побувати не лише в таборі революціонерів, але також у «донецької контри», яка зосередилася біля входу на стадіон «Динамо».

– Жодних проблем, Ричарде Бернардовичу! Я сам з’їжджу туди й особисто побесідую з тими «контрреволюціонерами», які зголосяться поговорити зі мною, – поквапився заспокоїти шеф-редактора Спартак.

– Але ж тобі, пане головний редактор, потрібно обробити ще весь огром матеріалів, привезених із семінару! – підозріло примружився Гжесюк. – Хто замість тебе це зробить – може, граф Бобринський?!

– На місці графа Бобринського у нас давно вже припаркував свою конячку бронзовий Микола Щорс, а можливо, навіть сам Леонід Кравчук[117], – всміхнувся Спартак.

– Та ну?! Що це за казочки такі-сякі?! – здивувався шеф-редактор.

– Казочки, не казочки, а мій друг – архітектор Анатолій Ігнащенко – якось представив мене скульптору Василеві Бородаю, який разом з Михайлом Лисенком і Миколою Суходоловим працював над статуєю. А ще він згадував, як на відкриття монументу до Києва приїжджали вдова і дочка Щорса – Фрума Хайкіна і Валентина Халатнікова.

– Ну гаразд, гаразд. Годі відволікатися на історію! – махнув рукою Гжесюк. – Ми тут всі знаємо, що ти, Спартаку Андрійовичу, обертаєшся у вищих мистецьких сферах, і нема чого нам тикати в очі цими відомостями.

– Та нічого такого я… Навіть не думав!.. – розгубився головред.

– Не думав?! От і добре! Тоді просто їжджай до стадіону «Динамо», знайди невдоволених останніми подіями, які вже дістали загальноприйняту назву Помаранчевої революції. А потім назад повернешся і засядеш за обробку матеріалів, зібраних у відрядженні.

– Прекрасно!.. Чудівно!.. Хух-х-х! – з полегшенням зітхнула Стефанія Радомирівна. – От все і встало на місця! Тепер я піду брати інтерв’ю у революціонерів, а всі, хто любить цього бандюгана Самойловича, – той розмовлятиме з різною «контрою».

– Пані Демидась, – залізним тоном проскреготав Спартак, – хто вам сказав таку дурню, буцімто я «люблю» Самойловича?..

– Ви самі засвідчили це, якщо зібралися бесідувати з «контрою».