Нічого, нічого, вони ще перетнуться в Коростені, куди Спартак неодмінно поїде на літературне свято «Просто так!»… і ще Терезку з собою прихопить. Там вони й зустрінуться знов. А може, занесе ромського поета-пісняра в майстерню маестро Ігнащенка?! Е-е-ех, і добре ж вони колись там посиділи з печеною картопелькою, ніжним сальцем, цибулькою та горілочкою!..

До речі…

Спартак навіть стишив крок, намагаючись буквально упіймати за хвіст, як то кажуть, важливу думку, що лише на коротку мить спалахнула в його свідомості та зникла так само блискавично. Щось вражаюче згадував Міха під час їхньої останньої зустрічі. Було це ще торік, зіткнулися вони на вулиці ніс до носу – і негайно, одразу ж Спартак почув: «Слухай, а чи знаєш ти, який феноменальний хлопчик є у нашому Коростені?! Отож-бо, що не знаєш! Уяви собі: маленький циганчук, такий самий ром, як я або хтось інший, – а між тим, українською мовою так і щебече, немов соловейко! Почуєш – заслухаєшся!.. Причому його ніхто спеціально української мови не вчив. Нашої ромської – ну, то куди ж без неї!.. Російської – так, звісно… Але щоб української?! Це щось феноменальне!»

Спартак тоді кудись дуже поспішав, отож спробував м’яко уникнути несподіваної вуличної бесіди. Однак, відчувши внутрішній спротив співрозмовника, Козимиренко заговорив з іще більшим ентузіазмом, схопивши його за плече: «Ні-ні, ти послухай, послухай!.. А як цей малий вірші Шевченка читає!.. І ще з абсолютно серйозним виразом обличчя!.. А тон!.. Чув би ти інтонації цього маленького рома!..»

Але тоді Спартак рішучо скинув зі свого плеча поетову руку й мовив: «Послухай, Міхо!.. При всій повазі до тебе як до професійного митця, поета й композитора… Я знаю про твої переклади Шевченка ромською мовою. Я на сто відсотків довіряю твоїй інтуїції. І якщо ти кажеш, що цей маленький циганчук є феноменальним явищем – отже, так воно і є… Але зараз я дуже поспішаю. У мене редакційне завдання. Розумієш?»

«Але як будеш у нашому Коростені – нагадай про хлопчика! Ти неодмінно мусиш з ним познайомитися», – сказав на прощання поет. І відпустив його бігти далі у редакційних справах… Й от тепер Спартак знов згадав про ту їхню зустріч та про феноменального циганчука, який самотужки опанував українську мову й читає напам’ять вірші Кобзаря. Щось важливе було в цих словах Козимиренка, щось дуже важливе… То, може, все ж таки варто підійти до нього, поговорити про це невловимо-важливе?!