Він піднявся вгору по вулиці Грушевського і хотів завернути за Кабміном на Садову, проте в цьому місці вулицю перекрив революційний пікет.

– Стій! Куди прешся?! – зупинив його здоровань, поверх теплого одягу якого яскравіла помаранчева жилетка.

– Я при виконанні службових обов’язків… – почав Спартак. Однак здоровань навіть не дослухав його:

– Зараз усі нормальні люди бастують, а працюють лише «самойловичі». Ти що, хлопче, «контра»?!

– Я журналіст, мені потрібно пройти у справах…

– Ти чий журналіст: наш чи не наш?!

– Нейтральний.

– Ага! Отже, «контра». Анумо мотай звідси, доки пику не натовкли!..

– О-о-о, братику, і ти революцію робиш! Вітаю, вітаю!..

Спартак здригнувся, озирнувся й побачив одного з молодших кузенів – Роберта Турсунова, оточеного, очевидно, зовсім юними спортсменами. На шиї кожен з них мав жовтогарячий шарфик.

– А-а-а, Роберте! Привіт, кузене.

– Знаєш його? – підозріло спитав пікетувальник спортсмена.

– Знаю, це мій двоюрідний брат, він журналіст.

– А чого він?..

– Бо маю особисте партійне завдання від самого Віктора Адамовича Дорошенка: проникнути як журналіст у стан «контри» й вивідати їхні умонастрої! – зненацька зімпровізував Спартак. Побачивши, як у всіх, хто його чув, повитягувалися обличчя, продовжив у тому ж дусі: – Тому ти, дядьку, перш ніж гнати на мене, подумай, як я можу кинути роботу?! Якщо я все кину, то наш лідер Дорошенко не матиме розвідданих, тоді такі агенти впливу, як президент Кучма і глава Адміністрації президента Медвідь, легко задушать революцію. А з добутими мною відомостями реванш не пройде. Ну все, гаразд, годі з вами теревенити, треба справу робити…

І доки ніхто не встиг оговтатися, він приязно помахав Робертові, зміряв здорованя-пікетувальника крижаним поглядом і попрямував по вулиці Грушевського у бік Європейської площі, подумки радіючи власній вигадці. Ох, революціонери революційні, до чого ж легко вас обдурити!.. Разом нас багато і нас не подолати! До чого ж ви усі наївні…

Терезку він так і не знайшов, але чим ближче до Хрещатика підходив, тим більшу кількість знайомих зустрічав. І всі як один мали на собі бодай якийсь елемент одягу помаранчевого кольору.

Ельвіра Геліївна Макосій щось жваво лопотіла чеською, звертаючись до згуртованої довкола неї групки іноземців. Останні охкали, цокали язиками, клацали маленькими фотоапаратами й вертіли компактними відеокамерами. Тітку Елю він відволікати не став, бо робота – це робота.

Зате на Спартака звернув увагу один з туристів: це був не хто інший, як Іван Яцканин[119] – словацький майстер українського слова, з яким не гріх було обмінятися навіть кількома дружніми фразами.