– Але ж мас-медіа мусять бути об’єктивними і презентувати читачам всі точки зору на проблему! І Помаранчева революція не є винятком…

– Хочете догодити одразу всім?! Не вийде – це колабораціонізм з різними антиукраїнськими «самойловичами»! Ганьба вам, ганьба!..

– Стефаніє Радомирівно… пані Стефо!.. А може, ви б краще головою подумали, перш ніж нісенітниці молоти?!

– Прекрасно! Тоді скажіть ось зараз, негайно, що любите нашого лідера і всенародного гетьмана Дорошенка! Нумо?!

– На превеликий жаль, я надто добре знаю, що собою являє і Віктор Дорошенко, і його права рука – Арміна Ткач.

– Ага-а-а, не можете сказати?! Отже, ви любите Самойловича!

– На превеликий жаль, Стефаніє Радомирівно, я надто добре знаю, що собою являє Віктор Самойлович…

– Ви ні за того, ні за того… Ви проти всіх?! Ви «простопсих»?!

– Можна й так сказати.

– Ні, Спартаку Андрійовичу! Ви лише маскуєтеся під «простопсиха», насправді ж ви – справжня недобита «контра»… Але бійтеся мене! Адже на революцію з Луцька приїхали мої батьки – подружжя Демидасів! Якщо поведетеся не так – скажу батькам, і ваш контрреволюційний журнальчик «Буржуїн» рознесуть на цеглинки, а вас розшматують і повісять! Це кажу вам я, істинна волинянка і патріотка України – Стефанія Демидась!..

І поправивши пишний помаранчевий бант на грудях, заступниця головреда підхопила сумку з редакційним фотоапаратом та кинулася геть, на прощання як слід ляснувши дверима.

– Ні, ви таке колись бачили?! – звернувся сам до себе Гжесюк, вирячивши очі на закриті двері. – Отак поспілкуєшся з революціонерами цими й мимоволі повіриш, що там, на Майдані, їх тримають під наркотою.

– Не звертайте уваги, Ричарде Бернардовичу, – мовив Спартак примирливо. – Не мине й року, як нашій пані Стефі стане соромно за сьогоднішню поведінку.

– Ти певен, Спартаку Андрійовичу?..

– Авжеж певен. Адже сказано: «…і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо»[118]. А ще простіше: все минає – минеться й це.

– Це нібито Біблія?..

– Так.

Не сказавши більше нічого, Гжесюк відправився до свого шефського кабінету. Спартак же поміняв акумулятори у власному диктофоні та фотоапараті-«мильниці» (бо редакційну апаратуру забрала «істинна волинянка і патріотка України») й також полишив редакційну кімнату. Втім, хоча і поспішав, проте у дворі особняка, де розмістилася УАБО, мимоволі затримався, побачивши, що у всіх дворових котів на шиях і на нашийниках собак пов’язані… невеличкі жовтогарячі стрічечки!

– Це хто додумався?! – спитав він бабульку, яка сиділа на дворовій лавці, тримаючись за ціпочок, також перевитий помаранчевою стрічкою.