Мабуть, з годину просиділи гетьманські посли в санях на околиці міста. Поручник позирав на них з неприхованим глузом.

— Це вже занадто! — шипів Коморовський. — Що вони собі думають? Гадаю, не павлюківців треба усмиряти, а своє власне військо!

— Тут їхня сила і влада! — буркнув Мочарський. — Прошу пана не робити дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злі, як зимові вовки!

Ще з годину чекали мовчки, а далі мороз вигнав послів із саней, і вони, ляскаючи об поли руками, забігали сюди-туди.

— Ось так би й давно! — зареготав поручник. — Стривайте, панове, ви ще не так у нас побігаєте!

Згодом приїхав жовнір і сказав, що рада впускає у місто послів, але в коло панам вхід забороняється.

— Що це ще за новина? — бурчав Коморовський. — Я скоро лусну від злості!..

— Раджу панові не розсипатися передчасно, допоки його не луснули втришия з Фастова! — не без шпильки порадив Мочарський.

В коло їх і справді не пустили. Коморовський бігав навколо саней, а Мочарський носився з однієї хати в іншу, благав і зрештою таки впросився. Рада, допустила в коло лише одного посла. Хата була битком набита делегатами. Крик і гамір не вщухали й на мить. Пана посла відіпхнули в куток, де він і застиг покірно.

— Ми мусимо згуртуватися і не уступити королю жодного пункту наших вимог! — розмахуючи руками, галасував один з делегатів. — Договору про подальшу службу немає. І ніякої подальшої служби не буде! Ми не дурні, щоб у такий скажений мороз виступати проти козаків. Ми замерзнемо в полях. Гетьман не має права примусити нас іти в похід! Згідно з сеймовою конституцією, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо воювати без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерація!

— Правильно! Нєх жиє! — закричали делегати. — Нічого нам було пертися сюди! В цьому краї люди злі!

— Неврожай! — чулися окремі вигуки. — Чернь дубове листя вже їсть та висівки. Ми також будемо голодувати!

— Кажуть, у Павлюка дуже велике військо!

— З козаками воювати — не те що з черню!

— Якщо і згодимося в похід, то лише по весні! Пан Мочарський трохи оговтався і закричав з кутка:

— Я, особистий посланець його милості польного гетьмана, хочу сказати вам...

— Заткніть йому рота! — залунали вигуки. — Досить нам обіцянок!

Та все ж більшість ухвалила надати послу слово.

— Панове! — сказав Мочарський, сам себе підбадьорюючи. — Ще ніколи коронне лицарство не було таким безвідповідальним, щоб лишити службу в час наступу і більше думати про жалування, ніж про безсмертну славу!

— Котись ти з своєю славою подалі від Фастова! — пролунав насмішкуватий вигук. — Ми вже наслухалися й кращих слів!