— Сеймова конституція затвердила договір до першого грудня!

— Панове воїнство! — з свого кутка намагався перекричати Мочарський делегатів. — Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк погрожує відірвати від Корони Україну, змушує пана польного гетьмана йти проти сеймової конституції і тримати вас ще на службі. Як тільки ми розіб’ємо повстанців, так і повернемось додому!

— Він збирається розбивати козаків? Ха-ха! — реготали делегати. — Пан посол дуже прудкий!

— Хай гетьман ліпше везе жалування!

— Ви одержите платню! — зриваючи голос, вигукнув Мочарський. — Не забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полі бою!

Останні слова були сприйняті як насмішка, і пана посла безцеремонно витягли з хати... Лише в надвечір’я послам повідомили, що рада конфедератів ні до чого не домовилась, а ухвалила провести дев’ятого грудня друге коло в Рокитному.

З тим посли і повернулися в Білу Церкву.

Вислухавши послів, Потоцький і зовсім занепав духом. Вселяло надію лише те, що конфедерати не дійшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дійдуть згоди, пересваряться між собою, і їх тоді буде легше приборкати. Але злість не минала. Допікала холоднеча. Хоч палац опалювали з ранку й до глибокої ночі, тепло не трималося, польний гетьман мерз і злився ще більше. Сидів у покоях надутий як сич, нікого не хотів бачити і слухати. Ось тобі й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтівників, а власне військо саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й подагра допікала щодень дужче й дужче, тріщали суглоби, біль проганяв сон, і Потоцький до ранку скреготів зубами. Злість на подагру (знайшла час і місце!), конфедератів (теж вибрали час!), козаків Павлюка (не могли вони хоч по весні підняти повстання!), на власну долю, що закинула його в ці засніжені холодні простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не час зараз, коли жовнірський бунт не зайшов далеко, прохати в короля відставки, аби своєчасно вмити руки. І хай тоді інші розхльобують цю кашу, а з нього досить!..

Можливо, польний гетьман так би і вчинив, та несподівано з Бара надійшла пошта. Коронний гетьман писав, що король продовжив подальшу службу жовнірів, починаючи з першого грудня, і велів скласти списки хоругов. Платня жовнірам за одну чверть привезена в Бар, і незабаром вона буде в Білій Церкві. Потоцький мусить скласти списки найзапекліших конфедератів (але це треба зробити в глибокій таємниці), котрі після повернення з походу будуть, як і годиться, покарані у Варшаві!

Польний гетьман після листа трохи ожив і навіть заходився щось веселе намугикувати під ніс. Та особливо повеселів, коли в Білу Церкву прийшли з своїми загонами: пан секретар його королівської милості Адам Казановський, пан брацлавський воєвода і заступник коронного гетьмана Адам Кисіль, а також воєвода подільський з надвірною гвардією. Сили їхні були не такі вже й значні, але в разі потреби їх вистачить, аби приборкати конфедератів. Тому дев’ятого грудня польний гетьман зібрався особисто в Рокитне на друге коло конфедератів.