У Рокитному, куди польний гетьман прибув на світанні, на нього та його почет ніхто не звернув ніякої уваги. Гетьман хмуро розглядав криві тісні вулички, занесені снігом хатки. Жовніри, побачивши гетьманську карету, відвертали сизі від холоду носи.

«Пся крев!.. До чого тільки добунтувалися! — подумки лютував Потоцький. — Писки відвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив би вас, як поважати польного гетьмана!»

В центрі Рокитного, на вуличках, майдані — всюди юрмами ходили або топталися на місці жовніри, галасували, розмахували руками, а іноді доходило навіть до стусанів... Тепер уже Потоцький вернув ніс від свого війська. Конфедерати утворили коло на майдані біля церкви, де зібралися депутати від усіх хоругов, полків та окремих загонів. Коли гетьманська карета спинилася, депутати вмовкли і повернулися до карети. Крекчучи (доймала до кісток клята подагра!), польний гетьман виліз з карети і разом із своїм численним почтом ступив у коло, де до чорної землі був витоптаний сніг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи на гетьмана. Потоцький відчув мовчазну ворожнечу й вирішив почати першим:

— Я проганяю від себе думку, панове, щоб це зборище могло зібратися з лихими намірами щодо маєстату! Знаю, що ви люди благородних сімей і завжди добровільно віддавали своє життя на вівтар нашої ойчизни. Трапилось так, що ви не одержали жалування з казни Речі Посполитої. Але ж не забувайте, панове, що ви находитесь на виду в наших ворогів, які можуть скористатися з ваших чвар, і це нам дорого обійдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше дійти згоди й відновити мир і порядок у війську. Я можу засвідчити, що служба ваша продовжена, про що скоро надійде сповіщення його милості короля, не сумніваюсь, що незабаром ви одержите і жалування за одну чверть.

— Давайте плату наперед! — почувся чийсь роздратований голос. — Ми вже ситі обіцянками!..

— А ви спершу послужіть Речі Посполитій! — сердито крикнув гетьман. — Усмиріть козацький та селянський бунти, тоді й вимагайте платню! — Потоцький зробив паузу і по тому провадив далі вже спокійніше: — Прошу вас, панове, не залишати мене самого в цій бунтарській країні, а разом зі мною подавити чернь та козаків.

Делегати, пошепотівшись між собою, випхали наперед поручника.

— Ваша милість пане польний гетьмане! — почав той. — Ми готові служити королю й ойчизні, пам’ятаючи, що павлюківці для нас найперші вороги і що їх треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навіть зважаючи на табірну дорожнечу, ми зовсім не маємо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще не закінчили нашої ради, тому прохаємо вашу милість і панів, котрі вас супроводжують, полишити коло і дати нам змогу все як слід обговорити!