— Хай полежить на вікні, спочине та охолоне, — казала між тим стара. — Покійнички, царство їм небесне, понюхають пари з хлібця і ситі будуть. А крихітку хлібця дозвольте собаці дати. Такий уже звичай. Старі люди кажуть, що ходили колись Бог і святий Петро по землі, зайшли вони до однієї жінки хліба просити. А хліба тоді в людей було до безміри, бо колоски росли не такі, як тепер, а по всім стеблі. Згори й до землі самий колосок був. От і хліб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро в тої жінки хліба, а жінка саме млинці пекла, лава у борошні була. Молодиця млинцем витерла лаву і запрошує сідати. А святий Петро і каже пану Богу: «Треба залишити їх без хліба, бо вже й лави хлібом витирають». От він у поле пішов, взяв житню стеблину і давай її чухрати, а собака й завив... То він і лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати собаці перший хліб.

Та ось уже й хліб охолонув, баба Векла взяла по шматку, піднесла Павлюку й Остряниці.

— Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлібець був!

Остряниця, все ще не вірячи, що перед ними справжній хліб, обережно взяв кусень, вдихнув запах і з’їв його, навіть сам незчувся коли... Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав її: хліб у мене щойно був, чи, мо’, приснилося?

— Охляв ти, добрий чоловіче, — зітхнула стара. — Та кого тепер здивуєш голодом.

Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно відкушував, тримаючи під хлібом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радість зустрічі з хлібом... Павлюк так і не доторкнувся до свого шматка, дивився на нього сумно, зітхав та хитав головою. По хвилі глянув у вікно: біля воріт стояв гурт дітей. Павлюк встав і вийшов з хати.

— Ану, козаки, хутчіше сюди! — весело гукнув, і діти, не примушуючи себе двічі прохати, штовхаючи одне одного, як ті горобці, пурхнули в двір.

— Пане гетьмане, і сьогодні хлібця нам дасте?

— А казку нам розкажете?

— А ляхів скоро проженете?

— Все буде, все, — казав гетьман, впускаючи в хату дітей. — І хліба дам, і казку розповім, і ляхів витуримо. Тільки ви, пуцьвірінки, швидше ростіть!

Маленьке хлоп’я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало:

— Коли б їсти було що, то ми б росли...

— Ой лихо!.. — тільки й мовив Остряниця. — Сідайте до столу, може, хоч трохи підете в ріст.

Діти, щебечучи й блискаючи з радощів запалими очима, всідалися на лаві. Остряниця вражено позирав на худі, аж синюваті їхні личка, на загострені носики й голодні очі, в яких затеплилася надія, коли вони вгледіли хліб на столі... На нього, не кліпаючи, дивилася дівчинка років п’яти-шести, не в силі відвести погляд від шматка в руках Остряниці, й надсилу ковтала слину. Він простягнув їй хліб, вона блискавично вхопила його маленькою кістлявою рукою, розломила навпіл, одну половинку з’їла, а другу заховала в пазуху.