— Давай сюди молодицю! — озвався Скидан. — Ми ще здужаємо обняти! Хоч пороху в порохівницях і мало, та сила ще є. Поп’ють ще наші шаблі шляхетської крівці!

— Люди добрі! — подав голос Остряниця. — В кого немає зброї, беріть у гусарів.

Селяни кидаються до вбитих, знімають зброю, та скільки її вистачить?

— Пане гетьмане! — примчав Биховець. — Пороху обмаль!

— Триматися до вечора! — наказує Павлюк. — Будь-що, а до вечора протриматися!

Павлюк подався оглядати табір, в багатьох місцях велів стягти докупи вози, розбиті спішно зібрати, зв’язати і заткнути ними проломи в обороні. Так він носився з одного кінця табору в другий, аж доки не почув голос, котрий примусив його здригнутися.

— Павле!

Все ще не вірячи почутому, повільно озирнувся.

— Ти?

Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах, не маючи зброї, вилазили на вози й голіруч стрибали гусарам на спини, вивалювали їх із сідел, падали з ними на сніг, душили їх, били дрюччям, кололи ножами та різницькими швайками.

— Я, — спокійно мовила Марина, випростовуючись над пораненим козаком, котрого вона щойно перев’язала. — Чому ти здивувався? Хтось же мусить ваші рани перев’язувати!

Вона дивилася на нього великими печальними очима.

— Чи ж довго люди голими руками відбиватимуться від закутих у панцирі гусарів?

— Доки б’ються їхні серця, а в них доки клекотітиме люта ненависть до панства!

— У тебе кров на щоці, Павлусю...

Вона вперше назвала його Павлусем, він схопив її руку, поцілував. Марина витерла йому кров.