— Передай війську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому жалування з власної казни! — сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед, що обманює, та іншого виходу не було. — Розвідку в Мошни послали?

— Так, вашмосць! В Мошнах немає ні Павлюка, ні його козаків. Кажуть, що вони відійшли на Черкаси.

Це враз підняло настрій Потоцькому.

— Коня! — крикнув бадьорим голосом. — Війську виступати у Мошни! Не шкодувати нікого, ні старих, ні малих! Я за вас один відповім перед Богом!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим світом сіра мла, суха й колюча, і ні з місця. А то снігова крупа засіється, і здається тоді, що ранок, так і не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно виє вітер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало дніти, неохоче, сумно, наче з примусу.

«Навіть білий день до нас не хоче з’являтися, — зітхнувши, подумала баба Векла. — Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашій землі білий ранок надивився?»

Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку, де стояли похмурі сутінки-діди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук не долітав знадвору. Наче вимерло місто. Увечері тільки й розмов було, що про битву під Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато полягло козаків, а сніг червоним став од їхньої крові. Вночі козаки відступили. А куди — ніхто не відав. А ще казали, що ляхи дотла спалили Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цілої не лишилося від осель. Тепер ось і до них черга дійшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє... — шепоче баба Векла молитву, а думки її знову навколо сьогоднішнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У містечку жінки та діти лишилися, та ще старі... За себе вона не турбується, віджила вже вік, а діти ж... Що їх чекає, коли ляхи увірвуться в місто?.. — Да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь... — прочитала молитву, а полегкості не відчула. Гіркі думи сушать голову.

Звелась, подибала піч розтоплювати. Що б там не було, а гетьман велів дітям випікати по дві буханки, і вона випече. Нема нічого святішого, як хліб пекти. Та дітей годувати. З цими думками й посадила хліб на гарячу черінь, загнітила і вийшла надвір. Ранок був сірий, похмурний, хмари зависли низько, ледь не чіпляються за дерева, і від того білий світ видався ще важчим, сірішим. І на душі в баби Векли теж сіро. Якесь неясне, глухе передчуття сковувало їй руки й ноги. У місті стояла сторожка й гнітюча тиша. І місто принишкло в очікуванні лиха. Ні-ні, та й завиє десь собака, певно, й собачу душу гризе безнадія, бо скімлить тоскно, моторошно. Собаки, вони швидше відчувають лихо, аніж людина. Перехрестилась, подибала в хату.