— Бережи себе, Павлусю...

— Як усі, так і я.

— І я, — прошепотіла вона.

Він нахилився, поцілував її в губи.

— Бережи себе, в мене, крім тебе, нікого немає.

— Пане гетьмане! Ляхи сунуть!

Пригорнув її до себе, жадібно надивлявся в карі очі.

— Не будемо прощатися. Ми ще зустрінемося.

— Бийте ворога, а я перев’язуватиму ваші рани.

— Пане гетьмане!

Павлюк востаннє пригорнув Марину і побіг до возів з божевільно-щасливим усміхом в світлих очах. По всій рівнині на повстанський табір сунули польські полки. Піхота й кіннота. Сніг на рівнині вже геть стоптали, чорна гола земля, змішана з попелом і кров’ю, — наче величезне пожарище. Ворог суне досить завзято, вірить у свою перемогу.

— Старшин і отаманів з сотниками — до мене! Збіглися старшини, отамани, сотники.

— Слово моє буде коротким! — різко мовив гетьман. — Порох у нас закінчується. Зостався невеликий запас. Озброєні тільки козаки, селяни з вилами й косами, а дехто й цього не має. Але, попри все, триматися! Нелюдськими силами, як хочте, але тримайтеся! Відступ для нас зараз — смерть! Загибель повстання. Все! Йдіть по своїх місцях і знайдіть у собі надлюдські сили!

Першою на табір налетіла угорська та німецька піхота.

— Вогонь!

Бах-бах!

Ховаючись за возами, козаки били з самопалів і мушкетів, а місцями, коли найманці надто близько проривалися, і з пістолів. Бій клекотів з півгодини, козаки вже взялися за шаблі й почали тіснити піхоту, винищуючи її врукопашну. Найманці позадкували. Але на них тисла гусарська кіннота і вперто їх гнала вперед, на повстанський табір. Бій спалахнув з новою силою... Зрештою почалося найгірше. Потоцький підтягнув коронну артилерію, і та вдарила прямою наводкою по табору... Затріщали, розсипаючись, вози, падали козаки, коні... А ядра раз по раз падали в таборі, сіючи смерть і каліцтво. Повстанці були майже незахищені і тому сотнями гинули під ядрами. Зрештою в таборі спалахнула пожежа, півтабору було охоплено вогнем, в якому гинули поранені. Вогонь, якого нікому було гасити, бо табір без угаву атакувала кіннота, дістався до возів з порохом. Пролунав величезної сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору. Загинуло кількасот козаків і селян, останній запас пороху злетів у повітря. Табір огорнув дим, тріщав вогонь, іржали коні, конали поранені, оглушені вибухом повстанці повзали по обвугленій землі, часом без рук та ніг, з виваленими тельбухами... В довершення всього гусарська кіннота увірвалася в напівзруйнований табір і пішла рубати поранених.

Здавалося, кінець. Все. В таких нелюдських умовах, без зброї, пороху спустошений табір уже міг тільки гинути під ударами шабель та копитами чужих коней... І все ж люди знайшли в собі силу і кинулись на ворога з такою ненавистю, б’ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцілілі селяни й міщани голіруч стягували їх з коней, душили, били дрюччям, топили в калюжах крові, самі гинули десятками, але й ворожі ряди спустошували. Козаки й запорожці трималися до останньої краплі крові, вистрілявши набої, хапалися за шаблі, за голоблі, і бій не вгавав ні на мить. Закривавлений Павлюк носився в тому побоїщі, кидався де найважче, підбадьорював, піднімав дух, налагоджував оборону і мчав далі... Табір витримав перший навальний удар кінноти і цим врятував себе від остаточного розгрому. Гусари, охоплені жахом і панікою, вражені неймовірним зусиллям, з яким відбивалися повстанці, хвиля за хвилею відкочувалися назад. Їм здавалося, що не лише живі повстанці б’ються, б’ються й мертві...