— Кого це, небого?

— Павлюка... Він погодився на переговори, аби виграти час, а ляхи й полонили його... Підло схопили...

— Знайшла кого звинувачувати в підлості! — похитала Христя головою. — Та ляхи без підлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо без рук зостанешся. І як ти дісталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки загризли б... Невже ж ото аж із самої Боровиці йшла?

— З Боровиці, тіточко, сама не знаю, як допленталась...

— А батько ж де, брат?

— Не знаю... Нічого не відаю. — Марина притулилася спиною до стіни, над силу говорила. — Десь із ляхами б’ються, коли живі... Повсюди ляхи велике свавілля чинять, села випалюють, людей поголовно мордують. Наче не Україною я пройшла, а пеклом.

— Уже й до Києва погромища докотилися, — зітхала тітка. — Що воно буде тепер? Де ж воля наша і правда?

— Кривда правду побила.

— І завжди так, відколи світ стоїть. — Тітка Христя сиділа, журно руки опустивши. — Що нас завтра чекає?

Марина застогнала...

— Господи, та ти гориш уся, — кинулась до неї тітка.

— Немає в мене більше рідні, крім вас, тіточко.

— Живи, небого, в мене, місця нам вистачить. — Христя підвела Марину до ліжка. — Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре, що ти до мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручніше жити... Лягай, лягай, дочко.

— Тіточко! — жахно схопилася Марина. — Вовки он за вікном... Чуєте, як виють?

— Та то ж вітер гуде-завиває, схаменися! — Тітка вкрила Марину ковдрою, а зверху ще й сірячину накинула. — Зігрійся, бо тремтиш уся. То в холод тебе кидає, то в жар.

Марина відкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, і злякано прислухалася до завивання вітру за вікном. А згодом поринула у небуття, закрутилася в сніговій круговерті, пірнула в задушливу хвищу... То провалювалася в білий морок, то виринала на мить, спрагло облизуючи спечені губи. Христя змочувала їй губи, напувала відварами з трав, і Марина на якусь хвилю заспокоювалась... То раптом щось квапно-квапно Павлюку торохтіла... Все благала його не йти на переговори до ляхів. Павлюк дивився на неї світлими очима, в яких билася туга і біль, і сумно-журно намугикував:

— Тіточко, тіточко, затримайте його!.. — схопилася Марина. — Не пускайте його до ляхів!.. Скажіть, що я тут... Марина...

— Господь з тобою!.. Кого?..

— Павлюка!.. Він щойно був тут. Я чула... він співав...

І падала на гарячу подушку, провалювалася в чорну прірву. Коли приходила в себе, розповідала: