— О, так, — згоджується польний. — Попереднє повстання Марка Жмайла тільки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бік. До речі, так було й при Наливайку, Косинському, Трясилі, і сподіваюсь, що й у майбутньому буде. Допоки караїмовичі зраджуватимуть своїх же, ми загрібатимемо жар чужими руками.

— На винагороди Караїмовичу та його кодлу не скупіться, — каже коронний і піднімає кубок. — Отож за перемогу?

— Так, за перемогу, вашмосць! — вигукує Потоцький.

— Пан польний хіба не збирається в скорім часі повернутися в Україну й очолити священну війну супроти схизматів?

— Я... е-е... — запитання коронного застукує Потоцького зненацька. — Звичайно, радий і далі служити своїм фамільним мечем дорогій ойчизні і Короні, але почуваю себе кепсько. Минулий похід дався взнаки моєму здоровлю. Одначе з черню впорається і мій брат. Я п’ю за золотий спокій у нашому королівстві!

— О ні! — похмуро хитає головою коронний. — Про золотий спокій поки що рано говорити. Страта Павлюка, на жаль, не вгамувала непокірну Русь!

Підходить до вікна, ледь пригублює кубок і довго дивиться на гостроверхі дахи Старого Міста, на шпилі ратуші і Свентоянського собору, хитає бородою:

— Цеї весни не чекати нам і срібного спокою в маєстаті!

— Але ж нова Ординація... — починає польний.

— Нова Ординація хоч і знищила привілеї та вольності реєстру, але не стала панацеєю від усіх наших бід! Сейм постановляє, а козаки по-своєму чинять. І нічого їм не варто вдруге розпочати похід за свої вольності. Дарма що голова Павлюка стирчить на тичці, нового гетьмана це не злякає! Тим паче, що сподвижники Павлюка Остряниця й Гуня гуляють на волі. Вони й закликають хлопів до себе на Січ. Я одержав не зовсім приємні вісті від урядників: на Запоріжжя втекло близько шести тисяч хлопів. Нове повстання неминуче!

— Пся крев! — прохрипів Потоцький. — Чи не я перед Різдвом топив у крові Україну? Смію запевнити, що Лівобережжя і Правобережжя, де я пройшов, вкрашалося шибеницями. Ніжин і Київ вкрилися трупами. Я лютував, як барс! Садив хлопських отаманів на палі, нищив їх без ліку! І все, виходить, марно?

Коронний нічого не відповів, хмуро дивлячись в золотий кубок з угорським вином...

Ще через кілька днів надійшли вісті, що запорожці та втікачі-селяни вибрали на гетьмана Якова Остряницю, а в помічники йому — Дмитра Гуню. Щодень надходили тривожні вісті від українських старост: хлопи юрмами втікають за пороги, запасаються харчем та зброєю, збирають гроші на нове повстання. Схизмати до того знахабніли, що навіть влаштували свій шпиталь в Трахтемирові при Межигірському монастирі.