— Звичайно. Хтозна, де може згодитись інформація, на кого доведеться натиснути? Та стара кобила настільки була впевнена у своїй недоторканності, що не перейнялась нашими попередженнями. Думаю, вона помре в тюрмі.

— Це огидно, Бартон.

— Ти її жалієш?

— Ні. Я дивуюся, що ви п'ятнадцять років покривали вбивцю!

— Ти ідеалістка. То не наша справа, ми ж не заважали поліції шукати доказів? Просто там хтось узяв на кишеню — і справу закрили. Зараз багато в кого неприємності.

— Бідний Джейк… Йому доведеться пройти через усе це.

— Це піде йому на користь. Може, стане нарешті мужиком, слинько. Усе, Торі, тепер жодної самодіяльності. Діємо, як домовлялися.

Військова частина розташована поблизу шосе, у великій посадці. Високі зелені ворота з червоними зірками, за парканом тихо, та ми не такі дурні, щоб ломитися з парадного входу. Ми обійдемо й переліземо на територію з тилу. Та мені чомусь здається, що нікого ми тут не знайдемо.

— Ліворуч.

Керстін тінню майнула до ближньої будівлі. Навколо так тихо, сонце заходить, і білі обшарпані стіни будівель рожевіють. Щось туї’ не сходиться. Якщо це місце покинуте, яким чином уціліли будинки? Наскільки я розумію, за теперішніх часів тут би вже мали по цеглині все розтягти, як ті ферми, що ми бачили, — тільки фундамента позалишалися.

Я прямую за Керстін. Вона зазирає до великого ангару і промикається в прочинені двері, а я притискаюся до стіни. Зараз я теж…

— Шукайте другу. Вона десь тут має бути.

Я сахаюсь і падаю в траву. Недбалі господарі, не покосили бур'яну. Двоє чоловіків тягнуть за руки безвільне тіло Керстін, кров заливає її обличчя. Мене охоплює розпач. Боже, що ж мені робити? Що тут відбувається і хто ці люди?

— Ми обходимо територію, та схоже, що нікого більше немає.

— Десь має бути ще одна.

— Немає.

— Почекаємо. Тепер нема куди поспішати.

З воріт ангару виходять чоловіки і прямують у той бік, куди потягли Керстін. Там стоїть двоповерховий будинок. Раніше, мабуть, там був штаб чи щось таке, а тепер — не знаю. Чоловіки йдуть туди, про щось говорячи, та я не дослухаюся. Мене охоплює лють, така важка й замашна, що трава починає струнами дзвеніти у вухах, а небо стає близьким і яскравим. Я підповзаю до стіни ангару і прислухаюся. Хтось там є, і це добре, є в кого спитати, що тут, у чортового батька, відбувається.

Я очікую. Скоро почне сутеніти — тоді я зможу діяти. Я не така вправна, як Керстін, та мені це, зрештою, непотрібно. Я просто випущу на волю свого кота — не знаю, чи зможу після того загнати його назад, але це не так важливо. Головне, я зможу допомогти Керстін — і ті малі дочекаються її, і Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас». Але він її зустрів. Не можна змінити того, що вже сталося. І я хочу, аби вони й далі були одне в одного.