Я прослизаю в ангар. Якийсь чоловік замахується на мене чимось важким і залізним — повільно, о, як повільно… Я не вб'ю його. Важко падає на цементну підлогу залізний прут, крик жаху переходить у якесь булькання — мабуть, я стисла його надто сильно.

— Де?

Він розуміє, про що я питаю. Я відчуваю сморід — хлопець із переляку напудив повні штани. Він скаже мені. Скаже. А потім помре. Усі вони помруть.

— У штабі… Той будинок, там був командний пункт…

— Нас чекали?

— Аслан вам розповів. А ми розпитали Аслана. З тими злочинцями краще не зв'язуватися, все розбовкають. Ми знали, що ви прийдете.

— Ти такий самий. Чи ні? Ти мені брешеш?

— Ні, ні… Боже мій, що в тебе з очима? Чому в тебе такі очі, це лінзи, так?

— Ні. Хто ви?

— Я просто водій, бачиш, машини тут… Я водій, а то… начальство, з обласного відділення СБУ, даремно ви зв'язалися, нічого доброго з цього не вийде…

— Де люди, що прибули в контейнері?

— По них сьогодні прилетять… за сорок хвилин… За тридцять вісім уже… Послухай, відпусти мене, я нічого не зробив, я просто водій…

Його рука метнулась до мене, зблиснуло лезо й увігналося мені в бік — мої пальці ввійшли йому в горло, хлюпнула кров, він булькнув і осів на підлогу. Я проґавила момент. Боляче. Рана поверхова, я встигла смикнутися, та крові багато. Яка різниця, це несмертельно. Час іде. Я не знаю, скільки їх тут. Я не встигла спитати в нього. Покидьок.

Я виходжу з ангару й пірнаю в траву. До потрібного будинку недалеко, он тією доріжкою тягли Керстін. Маю надію, вона ще жива. Ось стіна, тепла, нагрілася за день. У фундаменті віконця. Там підвал, там темно і вогко. Одне віконце розбите, я пірнаю туди й падаю на цементну підлогу. Десь накрапає вода. Чути чиїсь кроки зверху, голоси… Я мушу йти, я повинна шукати. Я добре бачу в темряві, тут, власне, не так і темно, тільки порожньо. Де вони всі можуть бути?

Хтось спускається сходами. Я притискаюся до стіни. Я вже була в якомусь підвалі, і хтось так само спускався сходами… Я тихо рухаюсь назустріч чоловікові. Він освітлює собі шлях ліхтариком. Мабуть, іншого світла тут немає. Я прослизаю повз нього й крадуся сходами нагору. Коридор слабко світиться за дверима. Порожньо. Я прямую вперед, де чутно голоси. Якийсь чоловік кидається на мене з-за рогу, я вганяю ножа йому в груди, він зсувається на підлогу. Я вже все це бачила. Так уже було.

Я втягую тіло до кімнати. Тут якісь монітори, кнопки… Усе одно. Я ріжу дроти й виколупую кнопки з гнізд. Полагодити зможуть не відразу. У сусідній кімнаті розмовляють чоловіки. Мені нема коли до них дослухатися. Я шукаю, куди поділи Керстін. Я нікому не дозволю кривдити мою кузину.