— Іро, де б нам сховати нашого друга?

— Можна в мене. Я живу сама, на іншому кінці села.

— Якщо хтось дізнається…

— Ніхто не дізнається. Приберемо тут — і поїдемо.

— Ти впевнена?

— Так. Знаєте, я спочатку страшно злякалась, а потім побачила, як ви заносите цього чоловіка… І ви так упевнено поводились! Знаєте, я раніше працювала в районній лікарні, а потім мама захворіла, і я приїхала її доглядати, влаштувалася сюди. Мама померла два тижні тому. Я ночувала тут, бо не можу сама в хаті… Їдьмо до мене, я догляну його.

Прибравши в операційній, ми вантажимось у машину. Уже скоро почне сіріти, маю надію, ніхто не помітив нас, у селах страшенно рано встають і цікавляться всім, що відбувається.

— Не бійтеся, я догляну вашого друга. — Іра бере мене за руку. — Ви дуже хороший хірург, просто неперевершений. Я теж вступатиму до інституту й тепер знаю, ким буду. Маю надію, в мене вийде.

— Вийде.

Керстін сидить біля Засоба. Він уже прокинувся, я схиляюсь до нього, мацаю пульс, перевіряю температуру, потім сідаю писати призначення — Іра розбере, нам просто казково поталанило. Керстін дає дівчині гроші, вона спочатку активно протестує, потім усе-таки бере — ліки треба купувати. Я пишу призначення, а спати мені хочеться страшенно. Так, наче все.

— Добре, що затемна вирвались. — Керстін аж хитається від утоми. — Треба десь сховатись і попустити віжки. І помитися не завадило б.

— Як ти знала, що там є лікарня?

— Величко, за кого ти мене маєш? Невже ти думала, що я полізу сюди наосліп? Звичайно ж, я вивчила місця, куди Ваша Величність збиралися навідатись. Карти є дуже великого масштабу, я прочитала назву села і згадала про фельдшерський пункт. Але ми ризикували, бо пункт міг бути й ліквідованим, через недостатнє фінансування, звичайно.

— Скільки ж ти запам'ятала подробиць?

— Стільки, скільки могло знадобитись.

Вона спиняє машину, і ми виходимо. Це якийсь ставок, очерети шумлять, машини не видно, такий високий очерет.

— Помиємось у ставку, а поспимо в машині. А потім поїдемо і дамо декому прочуханки. На сон маємо шість годин. Починаємо просто зараз.

Вона дістає мило й лізе в воду. Що ж, так, то й так. Маю надію, що в нас усе вийде.

…Тут колись була військова частина. Керстін пояснила, що через брак фінансування армію скоротили, тому будівлі стоять порожні. Я ніяк не втямлю, куди воно поділось, оте фінансування? Керстін каже, що покрали. Чогось я не розумію в цій країні. Наче сонце те саме, і ті самі хмари, і в степу пахне так, як і колись, і люди залишились людьми… І той зброяр, і медсестра Іра, та й бандиткуватий Засіб, що ризикував головою, встрявши в переговори між нами та людьми з місцевих спецслужб… І в спецслужбах люди, либонь, порядні є — то як же сталося, що країна в такій прірві? Як могло статися, що біля влади засіли люди, заплативши яким, можна виробляти в цій країні будь-що?!